Забудь-річка
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-77-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Забудь-річка». Краткое содержание книги:
Багато років по тому випадково зустрічаються двоє їхніх нащадків і між ними спалахує кохання. Герої ведуть родинне історичне розслідування трьох доль, які переплуталися і стали фактично однією потрійною долею — долею українця у Другій світовій війні.
Назва роману походить від старого язичницького символу — Забудь-річки, що розділяє світ живих та світ мертвих. Саме така Забудь-річка протікає між поколіннями у кожній українській родині.
ISBN 978-966-8659-77-5
© Нора-Друк, 2016
Взяти хоч би сьогоднішній день. Для того, щоб звичайного солдата відпустили на ніч у рідне село, потрібен був дозвіл комполку — а хіба йому до таких дрібниць, коли завтра-післязавтра на передову. І яка кому різниця, що тут, у десяти кілометрах, твоя родина, твоє серце і душа, яка полетіла вперед, щойно полк вступив на Тернопілля, і тепер десь там, у Пліхові чекала, поки господар з’єднається з нею і з дружиною воєдино, як це й звелів колись Господь?
А комвзводу, який був ближчим до солдат, неодноразово ходив з ними на завдання і чудово розумів, що з озброєними людьми краще зберігати нормальні стосунки, одразу відпустив Шагуту «під чесне слово» до ранку. Однак попередив: коли щось станеться, виручати не буде. Самоволки на фронті не буває, а буває дезертирство.
— Вопщем, нє совєтую, — додав він наостанок. — Тут за каждим дєрєвом бандєровци ховаютца. А нам тєпєрь с нємцем воєвать надо, а нє с вашим братом-хохлом.
Шагута промовчав, бо давно вже зрозумів, що дискутувати з начальством — собі дорожче, а тому тільки розвернувся через ліве плече та побіг збирати речі. Пару банок американської тушонки, запальничку з гільзи для малої — бо що ж іще можна привезти дитині з фронту? — і за півгодини вже біг бігцем лісовою дорогою з мішком за плечима та спорядженим ППС на грудях. Міряв кроки і мріяв про те, як обійме Софію, як притисне до грудей Марічку. От іще пару кілометрів на схід, а там знайдеться стежка у потрібному напрямку…
Вони вийшли з-за дерев несподівано, немов чекали саме на нього. У червоних променях вечірнього сонця він не одразу помітив малинові околиші на кашкетах, а коли помітив, у грудях похололо.
— Патруль СМЕРШа. Дакумєнти! — владним голосом звелів старший з трьох, сержант.
А от документів Степан не мав — тобто документів на право залишити військову частину. Він козирнув, відрекомендувався і почав пояснювати, що тут недалеко село, де залишилася родина, що він тільки туди й назад. Проте це не викликало жодного розуміння. Сержант дивився безбарвними очима, немовби мав перед собою не живу людину, а просто суху гілляку.
— Панятна, — підсумував він. — Разбєрьомся. К лєйтєнанту єво.
Один із солдатів стволом автомата показав на проміжок між кущами, де, як виявилося, ховалася стежина. Степан похнюпився, але слухняно пішов уперед. У голові в одну мить все закрутилося, як під артобстрілом: до лейтенанта… може, йому вдасться щось пояснити? Він же теж командує своїми солдатами, повинен зрозуміти. Попри очевидну дурість подібного припущення, Степан не залишав його і дорогою подумки добирав слова, якими розповість лейтенанту про чотири роки розлуки з родиною, про те, що комполку нема часу підписувати документи кожному окремому бійцю, що він тутешній і за ніч обернеться туди-сюди, так що ніхто й не помітить.
СМЕРШевці позаду крокували мовчки, наставивши зброю, немовби вели якогось злочинця. Степан озирнувся, сподіваючись встановити хоч би побіжний контакт:
— Закурите?
— Іді-іді, — підштовхнув його у спину ближчий, клишоногий та вилицюватий боєць.
А сержант додав:
— Разґаворчікі!
Метрів за п’ятсот вийшли на галявину зі сторожкою та чорною стайнею біля неї. Попід стайнею тупцяв вартовий. Сержант обігнав Шагуту і першим пірнув у низенькі криві двері сторожки. Степан теж схилив голову у низькій проймі. Всередині ледь видний у променях вечірнього сонця, що пробивалися через брудні вікна та кубла тютюнового диму, за столом з двох снарядних ящиків сидів лейтенант.
Шагута з порогу хвацько козирнув, як і годиться розвіднику. Конвоїри з автоматами залишися назовні.
— Дезертіра прівєлі. Бєз докумєнтов, — доповів сержант.
— Я не дезертир, я тільки… — почав пояснювати Степан, але начальник підняв руку, зупиняючи його:
— Хахол, шолі?
— Українець, — кивнув Шагута.
— Хахол, значить, — молодий опецькуватий лейтенант розчавив у попільничці недопалок і тут-таки прикурив нову цигарку. — От скажи мнє, хахол, пачєму ви всє — прєдатєлі? А? Ми вас асвабаждаєм, а ви нам в спіну стрєляєтє.
Степан спробував пояснити:
— Я не стріляв. Я до своїх в село ішов. Сім’я в мене тут.
Але той у відповідь випустив з легень цілу хмару диму і махнув рукою:
— А, брось! Всє ви адінаковиє. Сдать оружиє і под арєст.
Почувши «сдать оружиє», Шагута несамохіть поклав руки на автомат, що висів на шиї. Сержант зробив крок до нього, і тут несподівано для самого себе Степан відступив до стіни і мовив хрипким голосом:
— Оружиє не здам!
Лейтенант здивовано глянув на сержанта, смикнувся до кобури з пістолетом, що висіла при боці, коли Степан гучно клацнув запобіжником і повторив: