Забудь-річка
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-77-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Забудь-річка». Краткое содержание книги:
Багато років по тому випадково зустрічаються двоє їхніх нащадків і між ними спалахує кохання. Герої ведуть родинне історичне розслідування трьох доль, які переплуталися і стали фактично однією потрійною долею — долею українця у Другій світовій війні.
Назва роману походить від старого язичницького символу — Забудь-річки, що розділяє світ живих та світ мертвих. Саме така Забудь-річка протікає між поколіннями у кожній українській родині.
ISBN 978-966-8659-77-5
© Нора-Друк, 2016
— Але ж ти знаєш, що цим чоловікам нічого не доведеш.
— Ти просто не вмієш доводити.
І тут Катька, що стояла біля плити, несподівано гучно розреготалася.
— Ти чого?
— Ой, дівчата, пробачте, що не в тему. Просто подивилася на Вікин палець і згадала, — вона обернулася до дівчат і сперлася стегном на плиту. — Була сьогодні у свого костоправа. Приходжу, а там крики, скандал. Дружина якогось футболіста. Дивіться, каже, що він наробив! Я дивлюся, а в неї одна цицька вгору, друга вниз.
— Як це? — не зрозуміла Черешенька.
— А отак. Реально. Права вгору, ліва вниз. А він стоїть — реготати не може, бо клієнтка ж, а не реготати не може, бо це реальна комедія. Отак, уявляєте? — Катька руками зобразила на своїх об’ємних грудях, як це виглядало. Виглядало смішно.
— І що це було? — не зрозуміла Черешенька.
Катька звела вгору брови з виглядом досвідченого конферансьє:
— Історія геніальна. Це мені потім Юра розповів, костоправ. Ця курка вирішила зробити собі силіконові груди. Бо чоловік футболіст і звик мати справу з м’ячами.
— Ну ти скажеш! — засміялася Черешенька.
— А що, неправда? — Катька теж посміхнулася, задоволена власним жартом. — Ну а дівчина субтильна, як це зараз модно. І спинка нової ваги не витримує. Болить. Іде до костоправа, щоб вирівняв. Він і вирівняв.
— І що? — не зрозуміла Уляна.
— А те, що у дєвушки крива спина, сколіоз, бо за партою кривенько сиділа, і в машині теж. Юра каже: спочатку треба було до мене прийти, а тоді вже до хірурга. А вона навпаки. От він груди і зробив по кривій спині, щоб було симетрично, а коли хребет виправився, вони й роз’їхалися. Вона кричить: як же я тепер буду ходити? Давай, зроби, як було. А як це зробиш? Спина вже рівна. Вона його і бандитами лякала, і прокурором. Ледь-ледь пояснив, що все стане на місце, коли спина знову скривиться, а з її новими цицьками це буде дуже скоро. Так і пішла, як гелікоптер.
Дівчата засміялися. Настрій, зіпсований згадками про слідство та СБУ, відновився до нормального рівня.
— Слухай, — сказала Черешенька, відсміявшись. — Мені чоловік показав справу твого Степана…
— Це його батько.
— Ну, батька, — вона нетерпляче махнула своєю лангетою, — я ж про нього і кажу.
— І що там?
— Ой, ну чистий детектив. Все докупи. Сама побачиш. А я оце думаю, хіба таке може бути? Щоб під чужими документами двоє людей…
— Троє, — поправила Уляна.
— Троє? Ну тим більше.
— А чому не може бути? — втрутилася Катька. — Мій дід у сорок першому під Києвом копав окопи. І разом з ним був хлопець, єврей з Одеси. Коли раптом прибігає начальник: німці прорвалися. Цей єврей зразу в паніку, бо всі вже знали, що німці роблять з євреями. А дід дістав свій документ, якусь довідку з сільради і каже: забирай, мене в селі і так знають. Так і пішов цей єврей до своєї Одеси з документами мого діда.
— І що? — перепитала Черешенька.
— А хто ж його знає? Війна. Селяни тоді паспортів не мали, фотографій не клеїли. Папірець, печатка. Може, й вижив. Може, його діти чи онуки зараз десь тут поруч живуть або в Одесі під дідовим прізвищем.
— Може бути, — Черешенька замислилася. — Мені таку історію в Канаді розповідали, як їхній предок у Галичині пішов продавати на базар свиню, і війт йому бамагу виписав: льоха біла, одна штука, щоб ніхто не мав претензії. А він як продав свиню, побачив пункт, де агітували за переселення до Канади. Питають: документ маєш? А він єдине, що мав, оцю бамагу. То так його і записали: Льоха Білий. Тепер усі його онуки Білі, велика родина, знані люди.
— Ну от, а ти кажеш, — підсумувала Катька.
— Ой, кава! Кава! — з-поза її спини Уляна помітила шапку піни, що почала вириватися з турки.
Каву врятували, розлили по чашках і пересунулися до вітальні.
Чоловіки вже сиділи поруч на канапі, переглядаючи сірі копії якихось документів.
— Ну, що там видно? — поцікавилася Уляна.
Степан підняв голову. В очах його читався розпач.
— Та тут таке!
— Що?
Вікінг зі своїм звичним викладацьким апломбом взявся пояснювати:
— Степану Шагуті інкримінують зраду Батьківщині шляхом здачі в полон, участі у антирадянському підпіллі та бандформуванні УПА і служби у частинах СС.
— Тобто? — не зрозуміла Уляна.
— Тобто він одночасно був і у Червоній армії, і у німецькій СС, і в УПА, — уточнив Степан.
— А хіба таке буває?
— Так у тому й справа, що не буває. Але слідчий нічтоже сумняшеся пише обвинувачення по всіх трьох пунктах, — Вікінг не витрачався на емоції, як і належить науковцю при виконанні.
Черешенька була більш завзятою:
— А може, він все вигадує? Ти ж сам казав, що в НКВД це називалося «романами».