Забудь-річка
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-77-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Забудь-річка». Краткое содержание книги:
Багато років по тому випадково зустрічаються двоє їхніх нащадків і між ними спалахує кохання. Герої ведуть родинне історичне розслідування трьох доль, які переплуталися і стали фактично однією потрійною долею — долею українця у Другій світовій війні.
Назва роману походить від старого язичницького символу — Забудь-річки, що розділяє світ живих та світ мертвих. Саме така Забудь-річка протікає між поколіннями у кожній українській родині.
ISBN 978-966-8659-77-5
© Нора-Друк, 2016
— Зрозуміло, — Катька відкинулася на спинку крісла. — А потім — табір. І хто з них був у таборі?
Черешенька емоційно вимахнула своїм пластиковим «факом»:
— Так у цьому ж і питання!
Вікінг прокашлявся:
— У справі є довідка, що Степан Шагута потрапив до радянського фільтраційного табору для інтернованих осіб біля міста Віллях в Австрії.
— Ну, все зрозуміло! — радісно вигукнула Черешенька. — Значить це червоноармієць. Значить це твій дід!
Уляна і Степан подивилися одне на одного, явно ошелешені таким висновком. Бо це означало, що вони родичі, дядько та племінниця.
— Кохана, не поспішай, — м’яко зауважив Вікінг.
— А що не поспішай? — простягнула до нього свою лангету Черешенька. — Кого у таборах тримали? Полонених.
Вікінг обережно помахав головою:
— Табір для інтернованих — це трошки інше, ніж для військовополонених. Коли закінчилася війна, до цих таборів збирали усіх підозрілих, і потім уже з кожним розбиралися. Туди міг потрапити, наприклад, боєць УПА, який був у полоні чи концтаборі.
— Міг, — погодилася Черешенька.
— А ще, — продовжував Вікінг, — до табору для інтернованих міг потрапити солдат підрозділу СС, який не хотів, щоб п’яні переможці застрелили його просто на вулиці. Бо тоді стріляли без розбору, звісно, якщо ти — не жінка.
— А з жінками що? — перепитала Уляна.
— Жінок спочатку ґвалтували, — сухо пояснив той. — У таборах для інтернованих працювали совєцькі репатріаційні комісії, виявляли колишніх громадян СССР і забирали до своїх таборів. Тому коли він мав слов’янський акцент, то повинен був опинитися у радянському фільтраційному таборі, — з цими словами Вікінг підняв зі столу черговий сірий аркушик. — А от вам свідчення самого підслідного, Степана Шагути. Він твердить, що внаслідок контузії втратив пам’ять, і що було до табору, не пригадує. Типовий документ. Багато полонених і тих, хто хотів видати себе за них, давали такі свідчення, наче під копірку.
— А інших якихось документів нема? Може листів чи записок? — Катька подивилася на Уляну, але та лише розвела руками.
— Бабуся все спалила, коли тікала від НКВД.
— Теж типовий випадок, — підтвердив Вікінг. — Бо тоді до Сибіру відправляли усіх, на кого було хоч слово, хоч папірець. Тому документи палили, закопували в лісі, топили в річках. Ми втратили велетенський документарний пласт, і мало того — навіть усних свідчень небагато. Бо дітям не казали правду про батьків і дідів. Казали: пропав безвісти, щоб ті ніде не проговорилися. Зараз уже багато людей підходять, просять, допомогти розшукати предків, бо їм з дитинства казали, що батько загинув на фронті, а він, виявляється, був в УПА чи у таборі сидів.
Степан зітхнув:
— У нас в Сургуті реально половина людей була з таборів. А за що сиділи — кому воно треба? Діти вже піонери чи комсомольці. Казали, нащо воно їм, хай ідуть своєю дорогою.
Вікінг тим часом виклав на стіл аркушик, що його ретельно розглядав останні кілька хвилин, і всі побачили, що це — збільшене фото з табірної справи. Худий, вилицюватий, коротко стрижений чоловік незрозумілого віку — анфас і у профіль. Кістки обтягнуті шкірою та очі — оце і все.
— Схожий на твого діда? — запитала Черешенька.
Уляна знизала плечима:
— А я звідки знаю?
— Може, мамі показати?
— Можна й мамі, але враховуй, що діда забрали, коли мамі був рік чи два.
Черешенька замислено покрутила своїм пластиковим «факом» у повітрі і глянула на Степана:
— А на твого батька схожий?
Той розвів руками:
— Трохи. Бо я його пам’ятаю вже старшим і не таким худим.
— О! — вигукнула Черешенька переможно. — Ну тоді все зрозуміло!
Усі погляди зупинилися на ній, і лише Вікінг опустив очі під ноги.
— Що зрозуміло? — уточнила Уляна.
— Степан каже, що цей, — вона показала пальцем на фото, — схожий на його батька. А значить це і справді може бути його батько, і тоді все сходиться.
— Що сходиться? — не зрозуміла Уляна.
— Кохана, — зітхнув Вікінг, — це і є батько Степана.
— Ну! — радісно підтвердила Черешенька. — Я ж про це і кажу.
Усі несамохіть засміялися.
— Чого ви? — не зрозуміла Віка.
— Кохана, — продовжив Вікінг так само спокійно, немов на лекції. — Це — справа Степанового батька. І цілком зрозуміло, що у ній — його фотографія. Чия ж іще?
— Точно? — Черешенька засмутилася і знову обернулася до Уляни. — А тобі він хто?
— Не знаю, — знизала плечима та. — Може бути дідом, а може бути дідовим родичем з Полтави чи гімназійним однокашником.