Там, у темній річці
- Автор: Сеттерфилд Диана
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-8182-0
- Переводчик: Дар'я Москвітіна
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Там, у темній річці». Краткое содержание книги:
Через деякий час за нею почали приходити люди, які вважали її втраченою сестрою чи викраденою донькою. Ніхто з них насправді не знав, хто ця дитина. То для чого ж вона була їм так потрібна? Із кожним днем таємниця лише поглиблювалася. Німа дівчинка перевернула своєю з'явою життя місцевих мешканців. Звідки вона взялася? Кому належить? І чи знає вона сама, ким є насправді?..
— А ми довіряємо її думці, тому зараз веземо дитину назад у Баскот-Лодж.
Дівчинка була на палубі, трималася за поручень і дивилася на воду. При кожному повороті підіймала голову й, оглянувши всі судна поруч, знову опускала очі до води. Вона наче дивилася не на поверхню річки, скаламучену прудким ходом «Колодію», але ніби крізь неї і кудись далі.
Вони підпливли до баскотської човнярні й пришвартувалися. Донт виніс дитину на берег; вона впізнала цю місцевість і, без жодних ознак поспіху чи здивування, повела їх до будинку.
Коли вони зайшли, Вони сиділи рядком на дивані. Його рука лежала в неї на животі. При звуках вторгнення вони підняли голови. Сліди нещодавнього потрясіння ще не зникли ані з политого сльозами обличчя Вона, ані зі сполотнілого лиця його дружини. Рита і Донт смакували наперед, що коли вони привезуть дитину до Баскот-Лоджа, то опиняться у вирі радощів і щастя, але з'явитись у будинку, де напередодні сталася якась значна, але безрадісна подія, було не дуже зручно. Та правду було не приховати: вона заповнила цю кімнату своїм огромом і була такою тяжкою, що навіть у повітрі розлилося відчуття, що життя ніколи не стане таким, як раніше.
Тепер, побачивши дитину, Вон підвівся. Він зробив до неї крок, ще один, а потім стрімголов побіг до дверей і стиснув в обіймах. Відтак відсторонив її від себе на відстань руки, ніби не одразу зміг повірити, що це вона, і вона тут, — а потім посадив на коліна своїй дружині. Гелена обцілувала дівчинку сто разів, тисячу разів назвала її «моя люба». Вони обоє — чоловік і жінка — плакали й сміялися водночас.
Донт сам відповів на питання, яке Вони не наважувалися поставити.
— Ми сьогодні були в Армстронгів, робили фотосесію. Вони впевнені, що дівчинка — не Еліс. Тож вона повернулася додому.
Вон і Гелена обмінялися поглядами і ніби мовчки про щось домовилися. Коли вони обернулися до Рити й Донта, то заговорили майже синхронно:
— Але вона і не Амелія.
Вони всілися на березі. Такі історії краще розказувати на свіжому річному повітрі, а не в задушливій вітальні, у приміщенні слова мають звичку залишатися всередині, їм не дають вийти стіни й стеля. Вага того, що вже сказано, тисне на те, що ще тільки має бути сказане. Це не дає змоги новим словам вийти у світ. А біля ріки історію одразу підхоплює вітер — забирає одне речення і вивільнює простір для іншого.
Дитинка стягнула черевички й бавилася собі на мілководді, зайнята звичними іграми з паличками та камінцями. Вона час від часу підіймала голову й оглядала річковий обшир в обох напрямках, а Вон тим часом розповідав Донтові та Риті те, про що вже повідав Гелені, а до того — місіс Константін.
Коли він розказав усе і замовк, Гелена сказала:
— Я завжди знала, що вона померла. Збагнула тієї ночі, коли він повернувся сам, без неї. У нього все на обличчі було написано. Але це знання таке нестерпне, та й він не давав жодних підтверджень, тож між собою ми стали прикидатися, ніби нічого не сталося. Ми ніби змовилися. І вдвох підживлювали цю брехню. А вона мало не зруйнувала нас. Не знаючи правди, ми не могли піддатися щирому горю. Не знаючи правди, не могли втішати одне одного. Врешті-решт, я була вже така вимордувана зрадливою надією, що мало не втопилася. А потім з'явилася дівчинка, і я впізнала її.
— Ми були щасливі, — визнав Вон. — Точніше, Гелена була щасливою, а я щасливий її щастям.
— Брехня бідного Ентоні була більшою, та не такою витривалою, як моя. Я не могла надивитися на дівчинку. Поховала всю жахливу правду і бачила лише її.
— І тут місіс Івіс каже: «Привіт, Еліс!»
— Але все змінилося не завдяки місіс Івіс, а завдяки вам, Рито.
— Мені?
— Ви ж сказали мені, що в мене буде ще одна дитина.
Рита пригадала цю мить.
— Ви тоді сказали: «Ох», — а потім ще раз: «Ох».
— Перший «ох» був щодо майбутньої дитини, а другим я визнала правду про дівчинку, що вона ніколи не ворушилась у моєму череві. Знала, що вона — не Амелія. Але від того тужила за нею не менше. Вона повернула мене до життя, повернула мене до Ентоні, і я не можу не любити її, нашу загадкову дитину, ким би вона не була.
— Вона змінила нас. Ми оплакували Амелію, і тепер оплакуватимемо її знову. Проллються ріки сліз. Та ми любитимемо цю дитину як дочку, і новонародженій вона стане сестрою.
Усі попрямували до будинку. Вон і Гелена йшли попереду, і між ними тупала дівчинка, що не була ані Еліс, ані Амелією. Вона сприйняла повернення до Баскот-Лоджа так само погідно, як і від'їзд.
Рита і Донт трохи затрималися позаду.