Над Шпрее клубочаться хмари

Проміння осіннього сонця пробивалося крізь сплетіння оголених гілок і запалювало на глинистому ґрунті золотаві плями. Час від часу дві або й кілька таких плям зливалися в одну велику, і тоді світлий відлиск масних зрізів, залишених лопатами, мінячись брунатним перламутром, засліплював очі. Та напливала хмара, серпанок сірої тіні спадав на землю, і відразу все навколо ставало журним і похмурим, як звичайно і буває на кладовищі.

Поривчастий вітер шастав у кронах дерев, вишукуючи на гіллі бодай один листок; скупу поживу йому кидали лише старі дуби, що стоятимуть, загорнувшись у вогнисту мантію, аж до весни. Внизу, біля самої землі, пориви вітру майже не відчувались, і клуби диму з кадильниці повільно пливли до невеликого гурту людей, огортаючи їх солодкувато-пряним запахом ладану. Літній пастор скоромовкою правив заупокійну службу, з завченою байдужістю вимовляючи слова, що давно стали для нього не виявом скорботи, не урочистим реквіємом, а буденною справою, ремеслом, таким же, як ремесло копачів, що з нудьгуючим виглядом стояли трохи віддаля, чекаючи, коли їм доведеться взятися за лопати.

Серед тих, хто виряджав небіжчика в останню путь, було кілька чоловіків і дві жінки. Жінки стояли на передньому плані й раз у раз картинно, але обережно, — боронь боже змити косметику! — прикладали до очей носовички. Чоловіки, прибрані в усе темне, чимось невловимим здавалися схожими один на одного, немов нап’яли на обличчя однакову машкару стриманої скорботи. Часом непереможне бажання всмак позіхнути зсудомлювало їм щелепи, тоді вони поспішно витягали носовички і теж прикривали ними обличчя. Іноді порив вітру все ж досягав землі, куйовдив волосся і шарпав одяг. Тоді вони один по одному відступали трохи назад, опоряджували зачіски, звичним жестом перевіряли, чи не зсунулась, бува, краватка, і тоскно поглядали на пастора, подумки прикидаючи, як довго триватиме відправа. І в кожному погляді читалася нудота, бажання скоріше з усім покінчити. Втім, це був лише короткий перепочинок. Брови миттю знов злітали вгору і зсувалися до перенісся — ах, яка тяжка втрата! — бо кожен добре пам’ятав про репортерів, запрошених на церемонію. Перекидаючи жуйку з одного кутка рота в інший, вони час від часу заглядали у візири фотоапаратів, щоб увічнити для світу сумну подію.

Нарешті пролупало останнє слово пастора, і заговорив один з присутніх. Промова була лаконічною, але виразною, здавалось, кожне слово, мов карбована монета, з стукотом падає на віко труни, як сплата небіжчикові за його чесноти і заслуги перед суспільством.