Пригоди Шерлока Холмса. Том I

Лестрейд засміявся.

— На жаль, я й досі не дуже вірю вам, — мовив він. — Усі ці теорії — гарна річ, але нам доведеться мати справу з твердолобими британськими присяжними.

— Побачимо, — спокійно відповів Холмс. — Ви працюєте за своїм методом, а я — за своїм. Сьогодні я ще маю тут деякі справи, але вечірнім потягом, напевно, вже повернуся до Лондона.

— І зоставите справу незакінченою?

— Ні, я її закінчу.

— А таємниця?

— Її вже розкрито.

— Хто ж тоді злочинець?

— Джентльмен, якого я описав.

— Але хто він?

— Про це неважко буде дізнатися. Тут не так багато мешканців.

Лестрейд знизав плечима.

— Я людина ділова, — сказав він, — і не стану шукати по всій околиці якогось джентльмена, про якого відомо лише те, що він довготелесий шульга й накульгує на праву ногу. Мене здіймуть на глум у Скотленд-Ярді.

— То й добре, — байдуже мовив Холмс. — Я дав вам змогу розкрити таємницю. А ось і ваші кімнати. На все добре. Я напишу вам, перш ніж виїхати.

Залишивши Лестрейда у його кімнатах, ми поїхали до свого готелю, де на столі на нас уже чекав сніданок. Холмс мовчав, заглибившися в свої думки; обличчя його було похмуре, мов у людини, що потрапила в скрутне становище.

— Послухайте-но, Ватсоне, — мовив він, коли зі столу прибрали посуд, — сідайте в крісло, і я розповім вам усе, що мені відомо. Я не знаю, що мені робити, й хотів би спитати вашої поради. Запаліть сигару, й почнемо.

— Прошу.

— Отже, вас уразили дві речі в розповіді молодого Мак-Карті, що схилили мене на його бік, а вас — проти нього. Перше — це те, що батько вигукнув «Коу!», перш ніж побачив сина. Друге — дивовижні слова небіжчика про щура. Він пробурмотів кілька слів, але син розчув лише одне. Наше слідство має розпочатися з цих двох подробиць; тож припустімо, що все сказане сином — чистісінька правда.

— А що це за вигук «Коу»?

— Напевно, він кликав когось іншого. Адже він знав, що син у Бристолі. Син почув цей клич цілком випадково. Вигуком «Коу!» небіжчик кликав того, з ким мав зустрітися. Але «Коу!» — клич австралійський, побутує лише між австралійцями. Це суттєвий доказ того, що особа, з якою Мак-Карті мав зустріч біля Боскомбського ставу, була австралійцем.

— А щур?

Шерлок Холмс дістав з кишені складений аркуш паперу й розгорнув його на столі.

— Це мапа штату Вікторія, — сказав він. — Минулої ночі я замовив її телеграфом у Бристолі. — Він затулив долонею частину мапи. — Прочитайте-но.

— «Рет», — прочитав я. — Щур?

— А тепер? — Він підняв долоню.

— «Баларет»[57].

— Саме так. Це й було останнє слово небіжчика, але син розчув лише останній склад. Той намагався назвати ім’я вбивці. Хтось із Баларета.

— Чудово! — вигукнув я.

— Це помітно одразу. Як бачите, коло вужчає. Сіра одежа була третьою річчю в синовому свідченні, що потребувала перевірки. Якщо вона підтвердиться, то таємниця зникне й з’явиться якийсь австралієць із Баларета в сірому пальті.