Пригоди Шерлока Холмса. Том I

— Ми чули про оті ваші висновки та міркування, — мовив, підморгнувши, Лестрейд. — Мені, Холмсе, й без того важко орудувати фактами, без усяких там теорій і вигадок.

— Що ж, ваша правда, — стримано відповів Холмс, — орудувати фактами ви не дуже зугарні.

— В усякому разі, я виявив один факт, на який ви не звернули уваги, — роздратовано заперечив Лестрейд.

— Тобто?

— Мак-Карті-старший прийняв смерть від Мак-Карті-молодшого, і всі теорії, які це заперечують, — бліді, мов світло молодика.

— Що ж, молодик усе-таки ясніший за туман, — усміхнувшись, мовив Холмс. — Якщо я не дуже помиляюся, ліворуч од нас ферма Газерлей.

— Так, це вона.

То була велика, зручно розташована будівля, з шиферним дахом і жовтими плямами лишайників на сірих стінах. Спущені завіси й димарі без диму надавали їй похмурого вигляду, немовби на ній відбився увесь жах пережитого. Ми подзвонили в двері, й невдовзі служниця винесла Холмсові, на його прохання, черевики, які були на господареві того дня, коли він загинув, а потім — пару синових черевиків, хоч і не ту, яку він узував того дня. Обережно обмірявши їхні підошви, Холмс попросив провести нас у двір, звідки ми кривулястою стежкою подалися до Боскомбського ставу.

Шерлок Холмс почав змінюватись на виду, підходячи до місця злочину. Люди, що пам’ятали мого друга як спокійного, вдумливого логіка з Бейкер-стрит, тепер нізащо його не впізнали б. Обличчя його спохмурніло. Брови витяглися двома чорними лініями, з-під яких крицевим блиском світилися очі. Голова похилилася, плечі зсутулились, уста щільно стулилися, на міцній шиї здулися жили. Ніздрі роздулись, наче в тварини, яка женеться за здобиччю; всі думки його так зосередились довкола справи, якою він перейнявся, що найкраще було не звертатися до нього з жодними запитаннями — він або нічого не відповідав, або нетерпляче уривав розмову. Холмс мовчки прямував стежкою, що вела через ліс і луки до Боскомбського ставу. Це було вологе, болотисте місце, як і вся тутешня долина, а на ледве помітній стежці та обабіч неї, де росла низька травичка, видніли сліди — безліч слідів. Часом Холмс наддавав ходу, часом несподівано зупинявся, а один раз рішуче обернувся й ступив кілька кроків назад. Ми з Лестрейдом простували за ним: детектив — байдуже й недовірливо, я ж спостерігав за моїм другом з великим зацікавленням, знаючи, що всі свої дії він обміркував до кінця.