Пригоди Шерлока Холмса. Том I

Юнак присунув крісло й випростав свої мокрі ноги до вогню.

— Моє ім’я, — сказав він, — Джон Опеншо. Але як я зрозумів, мої особисті справи мало чим пов’язані з цією жахливою історією. Вона перейшла до мене в спадок, і для того, щоб дати вам уявлення про неї, я мушу повернутися до самого її початку.

До вашого відома, мій дід мав двох синів — Еліяса, мого дядька, і Джозефа, мого батька. Батько мій мав невелику фабрику в Ковентрі, яку розширив, коли почалося виробництво велосипедів. Він узяв патент на велосипедні шини власного винаходу, які не рвуться, й вони принесли йому такі статки, що батько зміг продати фабрику і вийти на спочинок заможною людиною.

Мій дядько Еліяс замолоду виїхав до Америки й став плантатором у Флориді, де, як мені переказували, йому чудово велося. Під час війни він бився в армії Джексона, а далі — під командуванням Гуда, й дослужився до полковницького чину. Коли Лі[61] склав зброю, дядько повернувся на свою плантацію, де прожив ще три або чотири роки. 1869 чи 1870 року він повернувся до Європи й купив невеличку садибу в Сасексі, поблизу Горшема. Він надбав у Штатах добрий капітал і залишив Америку через те, що ненавидів негрів і був невдоволений з політики республіканців, які надали їм виборче право. Дядько був незвичайною людиною — жорстокою, запальною; він жахливо лаявся, коли гнівався, і жив відлюдьком. Навряд чи за всі роки, прожиті біля Горшема, він побував у місті хоча б раз. Його будинок стояв у садку, оточений двома чи трьома великими луками: там він гуляв, хоч частенько по кілька тижнів не залишав своєї кімнати. Він пив багато бренді, був запеклим курцем, уникав будь-якого товариства, навіть рідного брата.

Мене він, однак, не уникав і навіть заприязнився зі мною, хоч уперше побачив мене, коли я мав років із дванадцять. Це сталося 1878 року, за вісім чи дев’ять років після того, як він повернувся до Англії. Він ублагав мого батька відпустити мене жити до нього і був зі мною по-своєму дуже ласкавий. Коли він був тверезий, то часом грав зі мною в триктрак або шашки, доручив мені нагляд за слугами і всі господарські справи, тож у шістнадцять років я став цілковитим хазяїном у домі. В мене зберігалися всі ключі, і я міг ходити, куди лише забажаю, й робити, що лише схочу, не порушуючи тільки дядькової самоти. Була, щоправда, в нього й ще одна дивна умова: він нікому не дозволяв заходити до комори на горищі, яку весь час було замкнено. З дитячої цікавості я зазирав туди крізь замкову щілину, але жодного разу не побачив там нічого, крім купи старих вузликів та скринь.

Одного дня — було це в березні 1883 року — на столі біля прибору полковника з’явився лист з іноземною маркою. Дядько майже ніколи не одержував листів, бо за речі, які купував, щоразу платив на місці, а друзів не мав ніяких. «Це з Індії! — мовив він, узявши лист. — Поштовий штемпель Пондишері! Що це може бути?» Поспіхом розірвавши конверт, він висипав із нього на свою тарілку п’ять маленьких сухих помаранчевих зерняток. Я вже почав був сміятися, але сміх застиг у мене на вустах, коли я глянув на дядькове обличчя. Нижня губа його одвисла, очі вирячилися, обличчя посіріло; він дивився на конверт, який досі тримав у тремтячій руці. «К. К. К.»! — вигукнув він, а тоді: — Боже мій, Боже мій! Ось вона, розплата за мої гріхи!»