Пригоди Шерлока Холмса. Том I

— А ваш батько? — спитав Холмс. — Чи хотів він цього шлюбу?

— Ні, він теж не хотів. Ніхто, крім містера Мак-Карті, не хотів його. — Палкий рум’янець залив її свіже молоде личко, коли Холмс кинув на неї свій гострий, допитливий погляд.

— Дякую вам за ці відомості, — сказав він. — Чи можу я побачити вашого батька, якщо зайду до нього завтра?

— Боюся, що лікар не дозволить.

— Лікар?

— Так, ви хіба не чули? Бідолашний батько хворіє вже давно, а це зовсім його підкосило. Він зліг, і лікар Віллоуз каже, що в нього сильний нервовий струс. Містер Мак-Карті був єдиним, хто пам’ятав тата ще з Вікторії.

— Ще з Вікторії? Це дуже важливо.

— Так, із копалень.

— Тобто із золотих копалень, де, як я розумію, містер Тернер надбав свої гроші?

— Так, звичайно.

— Дякую, міс Тернер. Ви справді допомогли мені.

— Дайте мені знати, якщо завтра матимете якісь новини. Я певна, що ви відвідаєте Джеймса у в’язниці. Містере Холмсе, якщо ви побачите його, то скажіть, що я знаю — він невинний.

— Скажу, міс Тернер.

— Я мушу повертатися додому, бо тато дуже хворий і сумує без мене. На все добре, й хай Бог вам поможе! — Вона вийшла з кімнати так само поспіхом, як і ввійшла, і ми почули з вулиці стукіт коліс її екіпажа.

— Мені соромно за вас, Холмсе, — з притиском мовив Лестрейд після кількох хвилин мовчання. — Навіщо ви подаєте надії, яким не судилося збутися? В мене самого не таке вже й м’яке серце, але, як на мене, це справді жорстоко!

— Здається, я бачу шлях до виправдання Джеймса Мак-Карті, — відказав Холмс. — Чи маєте ви дозвіл одвідати його у в’язниці?

— Так, але лише для нас двох.

— То я зміню своє рішення не виходити сьогодні з дому. Чи встигнемо ми до Гірфорда, щоб побачитися з ним цього вечора?

— Цілком.

— Тоді ходімо. Ватсоне, я боюся, що вам буде нудно самому, але години за дві я повернуся.

Я провів їх до станції, поблукав вулицями, тоді нарешті повернувся до готелю, приліг на канапу й почав читати дешевий роман. Але описана в ньому історія була такою примітивною в порівнянні з тією таємницею, яка відкривалася перед нами, що я, помітивши, як думки мої увесь час повертаються від роману до справжніх подій, кинув книжку і взявся обмірковувати те, що сталося вдень. Якщо припустити, що розповідь цього бідолашного юнака — чиста правда, то що за моторошне, несподіване лихо скоїлося між тим, коли хлопець покинув батька, і тим, як він повернувся назад, почувши його крик? Сталося, певно, щось жахливе. Що ж саме могло статися? Може, для мене, як лікаря, прояснить щось огляд пошкоджень? Я подзвонив і попросив подати останні числа газети, де були свіжі матеріали слідства. У висновку хірурга засвідчено, що задню третину тім’яної й ліву половину потиличної кістки розтрощено важким ударом тупого знаряддя. Я намацав ці кістки в себе на голові. Зрозуміло, що так ударити можна лише ззаду. Це певною мірою знімає з обвинуваченого підозру, бо бачили, що під час сварки він стояв обличчям до батька. Проте великої ваги цьому надавати не можна, бо батько міг обернутися, перш ніж його вдарили. Але все-таки слід звернути на це Холмсову увагу. До того ж іще ця химерна згадка померлого про щура. Що це може означати? Навряд чи то була маячня, — людина, яка помирає від несподіваного удару, не марить. Ні, він, напевно, намагався пояснити, як саме зустрів свою смерть. Що ж він хотів сказати? Я довго напружував свій мозок, шукаючи якогось пояснення. А тут іще й випадок із тією сірою одежиною, що її побачив молодий Мак-Карті. Якщо це правда, то вбивця, тікаючи, загубив її, — напевно, то було пальто, — і наважився повернутися й підібрати її за спиною в сина, що стояв навколішках біля батька, менш ніж за дюжину кроків. Яким сплетінням таємниць була ця пригода! Мене не дивували Лестрейдові думки, але я вірив у проникливість Шерлока Холмса й не втрачав надії. Адже кожна нова подробиця зміцнювала його переконаність у тому, що молодий Мак-Карті невинний.