Списоносці
- Автор: Беркеши Андраш, Кардош Дьєрдь
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: М. В. Лембак
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Списоносці». Краткое содержание книги:
В центрі роману — колишній хортістський офіцер, материй шпигун, хитрий провокатор, один з організаторів «Списоносців», який керується в житті єдиним гаслом: «Мета виправдовує засоби».
Відчуваючи, що наближається кінець, цей політичний авантюрист пише спогади, в яких яскраво розкриває злочинну, антинародну діяльність терористичної організації.
Роман виховує в читача пильність, непримиренність до ворога.
Твір видається в Радянському Союзі вперше.
Група Шулька, як я згодом довідався, була віддана до військового трибуналу, він засудив Шулька і чотирьох його товаришів до смертної кари, а решту — на різні строки тюремного ув'язнення. Довгий час я гадав, що вирок виконано, і тільки пізніше дізнався: сталося інакше.
Радянські війська навально наступали, і ми відкочувалися все далі на захід. У травні 1945 року я разом з своїм штабом здався в полон англійським військам.
Минуло кілька днів, доки я налагодив зв'язок з офіцером англійської польової служби безпеки. Це був молодий, з неприродно стрункою осанкою зеленоокий майор. Він зміряв мене підозріливим поглядом. Я відрекомендувався і розповів про себе. Офіцер мовчки вислухав мене, занотував щось у блокнот, потім, не промовивши жодного слова, відокремив мене од інших. Тепер я добре харчувався і жив у пристойному житлі. Перебування в спільних бараках вкрай розладнало мої нерви.
На самоті я мав нагоду ще раз обміркувати своє минуле, весь пройдений шлях, і в мене мимоволі виникло питання: що буде зі мною, як складеться моє майбутнє? Щодня я ретельно читав газети, вивчаючи їх від першого до останнього рядка.
Наш програш у війні не був для мене несподіванкою, і все ж мене вразила могутність Радянського Союзу. Я чудово знав, що німці перекидали з Західного фронту на Схід проти росіян всі свої свіжі сили, цим самим даючи змогу об'єднаним військам зайняти якнайбільшу територію. Проте німці не змогли зупинити могутнього наступу росіян навіть на Одері. І столицю райху на вічну ганьбу англо-саксам, які аж ніяк того не хотіли, взяли червоні. Від цих думок у мене йшла обертом голова. Звідки у них така міць? Очевидно, ми просто недооцінювали справжньої могутності і потенціалу Радянського Союзу.
Через кілька днів на мою квартиру зайшов майор служби безпеки і повідомив, що незабаром мене звідси заберуть, а тому треба підготуватись. Я спитав, куди саме заберуть, але він на це нічого не відповів. Сказав тільки, що о дванадцятій годині дня сюди прибудуть з генерального штабу. Я намагався бути спокійним. Рівно о дванадцятій по мене зайшов офіцер зв'язку. Ми сіли в машину і помчали до найближчого аеродрому, звідки спеціальним літаком я вилетів в Англію. «Ага, — подумав я, — це вже зовсім інша справа». В той час до мене повернулась віра в себе, а відповідно до цього змінилась і моя поведінка. Кінець кінцем, я не хто-небудь, а полковник угорської армії, який до того ж уже багато років тому «уклав союз» з англійцями і чесно служив цьому «союзу». Тоді я ще не наважувався признатись навіть собі, що я агент англійської розвідки, тому слово «агент» замінив більш благозвучним словом «союзник».
Мене повезли на дачу, розташовану на околиці Лондона. Вона була схожа на замок і стояла в центрі великого парку, обнесеного високим кам'яним муром. До входу вела дорога, посипана червоним гравієм. Обабіч дороги росли декоративні кущі, яскріли клумби барвистих квітів.
Був погожий літній день. Темно-зелені каштани з густими кронами створювали тут атмосферу такого спокою, що я зовсім забув про всі страхіття війни. Виглядав з вікна машини, яка приємно погойдувалась по рівній дорозі. Промайнула думка, що, нарешті, настав спокій, і в цю думку, яка виринула ніби з самого серця, я глибоко вірив. Я і в гадці не мав, що саме тепер для мене починаються найжорстокіші часи. В цю хвилину я бачив тільки лагідну небесну блакить, кучеряві хмарки, миртові кущі, ясно-зелений килим шовкової травиці, білі маргаритки і оброслу плющем чудову віллу, що вабила мене крізь розчинені вікна комфортабельними кімнатами.
Біля парадного входу мене чекав давній знайомий, полковник Пайп, одягнений у мисливський костюм. Я не бачив його майже рік. Він ніби ще більше посивів. У мисливському костюмі Пайп не здавався таким худим, як у формі. Під час нашої останньої зустрічі у віллі на березі Женевського озера англієць був надзвичайно люб'язний, але теперішня його поведінка майже до сліз розчулила мене.
— Як чудово, дорогий полковнику, що ми знову зустрілись! — вигукнув він замість вітання.