Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9501-5
- Жанр: История
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Другий том «Від першого до другого ‘‘Мінська’’» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» висвітлює події з вересня 2014 року до 20 лютого 2015 року.
— Васю ідентифікували 18 лютого, через дев’ять днів після загибелі, — каже мати. — І Васю, і Рому можна було впізнати: у Роми була прострілена голова, а Васі лице майже не було пошкоджене, хіба трохи стерта щока, як він лежав на землі. Їхні тіла вивезли до Дніпра й звідти нас уже волонтери, так, це важливо — саме волонтери — повідомляли про те, що є схожості, дзвонили й просили подробиць. Ну й ми поїхали впізнавати. Васю впізнали першим, а от щодо Роми, то була надія, що він живий, раз коло Васі його не було. Але потім знайшли і його. Тоді я мусила була ту страшну чорну вістку повідомити й до їхньої сім’ї. Аж третього березня ми Васю хоронили...
— Але я от горджуся Васьом нашим, бо то мій син. Ото в першу чергу — що мій син, а не тому, що герой чи не герой. Мені, як батькові, хотілося б, кіть він був живий, і не потрібно нам ніяких його нагород і звань героя: подивіться скільки їх, порахуйте! — він кивнув рукою в бік столу, на якому раніше Марія Йосипівна розкладала Васині нагороди. — То був мій синок, на якого я покладався і думав, що він буде моїм захистом, а виявилося... Нехай навіть зараз тут уся шафа в нагородах. Так, це бважливо, що його відзначили, але я лишився без сина... Лишилася саменька й наша менша доня Ясочка...
Коли ми прощалися з батьками Василя, то мати згадала про капсулу з бажаннями, яку ще в школі він з однокласниками заклали на подвір’ї: таких капсул тоді багато закладали в школах — то була така традиція десятиліття.
— Тоді Вася написав: «Хочу прожити гідне життя». І ми точно з чоловіком знаємо, що бажання його здійснилося... Він прожив коротко, мало, дуже, але так, як треба.
РОМАН СОВЛИЧ (05.11.1993 — 09.02.2015) 128 ОГПБр
Останній дзвінок Романа додому був напередодні загибелі, увечері: голос був страшенно втомлений і зовсім тихий, а в Георгіни в голові лиш туди-сюди літало якесь таке відчуття «останнього разу», як тоді, коли вони прощалися вдома на початку січня, після відпустки.
— Рома, я тут все зроблю, що повіш, скільки треба грошей — я зберу, заплачу, кому треба, ти тільки повернися додому.
— Ти знаєш, тепер я б з удовольствієм повернувся додому, але вже не можу, — незвично безнадійно, тим самим втомленим голосом відповідав брат.
А наступного дня звичний ранковий сестрин дзвінок Роман відхилив. Вона розуміла, що йому не завжди до розмов, і чекала, коли він передзвонить сам. Алевін не набирав. Георгіна сиділа біля великого вікна на кухні й дивилася н сутінкове небо, яке ніби сірий брудний мішок зібрало в себе все живе й приємне й сунуло кудись далі. Із вікна проглядалася ґрунтова дорога до їхнього дому, і зараз їй найбільше хотілося побачити на ній свого Ромі.
— Не дзвонить? — Георгіна набрала братову наречену.
— От секунду тому трубку поклала. Дзвонив і казав, що вночі сильно стріляли, але зараз трохи спокійніше. Що головне — усі живі.
Але Георгіна все одно не знаходила місця і спокою й продовжувала набирати Романа. Він знову відхиляв, відхиляв, відхиляв, потім й зовсім перестав брати слухавку, а в обід абонент зник зі зв’язку.
— Де Рома? Де Вася, хлопці? — наступного дня нарешті додзвонилася до одного з побратимів.
— Та розумієш, вчора вони мали виїхати, — той почав дуже непевно й повільно розповідати про минулий день.— Поїхали й не повернулися; але ти не переживай, бо найгірше, що могло статися, то — полон, а звідти ми їх попробуємо витягнути.
Георгіна забила на сполох: набрала Марію Йосипівну, маму Василя Білака, і вони почали шукати Рому та Васю вже спільними силами. Але їй не давали спокою слова побратимів про полон, і вона розпочала самотужки моніторити сепаратистські ресурси в пошуках хоча б якихось відомостей про полонених і поранених в шпиталях окупованої території — прізвища, прикмети, фото, відеоролики.
— Я дивилася тільки короткі відео, бо це словами не передати, як тяжко дивитися, щосекунди розглядаючи, чи там немає твого брата чи його... тіла. А потім, знаєш, рука моя сама потягнулася до якогось довгого 10-хвилинного відео. І я його увімкнула. На ньому бойовики жорстоко б’ють двох наших закривавлених військових; я бачила невеличкі українські прапорці-наліпки на рукавах тих хлопців, яких били. А потім я побачила бороду, довге волосся й так голосно скрикнула «Рома!», що на той вереск збіглися і діти, і мама, і мій чоловік. Але чоловік був певен, що то не Рома, бо знайшов схожість тільки в бороді. І попросив мене більше не дивитися тих відео. Але хіба я могла? Тому коли він вийшов з кімнати, я насмілилася продовжити дивитися: бачу руки — розумію, що то наші руки, бачу ноги — то наші ноги. А потім камера проїхалася нагору, і я побачила Ромине обличчя, повністю. І це точно був він: його воєнна руда борідка, його довге волосся, зачесане догори, і все було в крові. Зберігши на комп’ютері це відео, Георгіна миттю набрала слідчого з Ужгорода, який вів справу про зникнення Романа. Але і там не дуже повірили, що він мертвий, навпаки — намагалися заспокоїти й переконати, що це може бути нарізка відео, і він може бути живий.