Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9501-5
- Жанр: История
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Другий том «Від першого до другого ‘‘Мінська’’» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» висвітлює події з вересня 2014 року до 20 лютого 2015 року.
МАКСИМ ОВЧАРУК («ТАРПАН») (19.05.1976 — 09.02.2015) Окрема медрота ім. Пирогова НГУ
Максима Овчарука так і не змогли вивезти одразу після бою на «дорозі життя», аби похоронити з усім екіпажем у Львові. Бойовики невдовзі після підриву й розстрілів обміняли тіла інших полеглих, а от його тіло забрали у своє лігво. Батько ж Максима, Валерій Овчарук, припускає, що ворог просто сплутав Максима зі «своїм», бо той був одягнений у російську «горку».
Звісно, рідні сподівалися, що Максим врятувався: відповз чи знепритомнів, і його не чіпали, бо вважали мертвим, а може — у полоні. Тому його шукали. Але вже за кілька днів після трагедії Максимові рідні знайшли моторошне відео сепаратистів, що називалося «Прах войны». Його відзняв кореспондент «Комсомольської правди» Дмитро Стєшин. На ньому батько впізнав Максима за військовим жетоном.
Насправді це відео досі на Ютюбі, і слухаючи розповідь пана Валерія, я мимоволі зайшла в нет у телефоні, щоб знайти його. Чоловік примружився, щоб розгледіти, що я шукаю, але, ймовірно, все розумів.
— То на ютюб-каналі цього Стєшина досі висить, — пан Валерій припідняв на чоло окуляри й підсів поруч, аби просигналити мені, коли трапиться саме те відео. — От воно!
Це була розтрощена й побита страшна дорога біля Логвинового, та сама, на якій підірвалося авто медиків. На пустій дорозі стояла згоріла техніка й розтрощені авта. Серед тіл, які журналіст знімав, нехтуючи етикою, показуючи і обличчя загиблих, і шокуючі деталі, камера чітко сфокусувалася на військовому жетоні чоловіка, який лежав обличчям до землі. Голова його була сильно побита, а на шиї виднівся шматок металу з номером 008686 — номером Максима.
— Ми довго роздивлялися те відео й вирішили, що це таки не він. І продовжили шукати Максима. Ми знайшли цього Дмитра Стешина й заледве вмовили його надіслати нам покращений і повніший варіант відео, щоб ми могли впізнати, чи це Максим. Може, здивуєтеся, але журналіст погодився і надіслав нам свої зйомки. Тоді розгледіли краще, сповільнено, детально... так, це Максим. Тепер ми шукали нашого хлопця не серед живих, а серед мертвих: із його старшим сином, моїм онуком, Нікітою, ми здали аналіз ДНК. І оцей весь процес тривав більше сорока днів.
Похоронили в цинку, навіть не відкривали. Тому ж власне так трапилося, що трьох похоронили раніше, а Максима більш як за місяць. Але всіх їх похоронили на 76-у полі почесних поховань у Львові. І, знаєте, що от як звільняли вже три роки потому хлопців із полону, то попри подвійне співпадіння ДНК-аналізу, у мене все одно думка виникала: «А раптом?..»
ТАРАС КОНЧЕВИЧ («ДАНТИСТ») (28.10.1979 — 09.02.2015) ОКРЕМА Галицька бригада, Західне ОТО НГУ
— З батьком Тарас розмовляв дуже часто, двічі, а то й тричі на день. Але оповідками про війну не обтяжував: він у нас інфарктник, тому брат його беріг. Казав татові спершу, що він у санаторії, хоча вже тоді був на полігоні в Раковці, потім розповідав, буцімто він у лазареті й доглядає за пораненими, переконував, що в безпеці й там спокійно, ну, щоб тато не переживав. Та навіть про поранення нічого не сказав батькам. Хоча, думаю, тато здогадувався, бо й сам військовий, та й не раз казав мені, дивлячись чергові новини: «Ти просто не знаєш, що таке «котел». Але офіційно отримав підтвердження, де був його син і що в жовтні його поранили, тільки з документів Тараса, які вони отримали вже по його загибелі.
Ігор знайшов у дипломаті документи про загибель його брата «дорогою смерті», майже одночасно з «Кавказом», «Кощєєм» і «Тарпаном». Невдовзі тіла, зокрема й Тараса, обміняли на одного живого полоненого бойовика.
— Тарас того дня на санбетеері наздогнав екіпаж медтори й навіть надав двом хлопцям допомогу, скерувавши їх, куди рухатися з цього місця. Ми з ними якось перетнулися на кладовищі біля Тарасової могили, і вони все мені детально розповіли про те 9 лютого. Встиг Тарас навіть поговорити з «Кавказом», у якого уже були перебиті ноги, але він ще набирав свою дружину й розмовляв. Це вже мені Оксана, його дружина, переповідала. Але потім — новий обстріл і ворог із засідки. Уже не вижив ніхто. Два тижні десь вони в полі лежали, і їх не могли вивезти ні вояки, ні волонтери, бо постійно три-вали обстріли… Він же, чорт забирай, міг спокійно не йти: був головним лікарем Звенигородської лікарської амбулаторії (сімейна медицина), а це — резерв, та й хвороба в нього була... не буду приховувати — псоріаз. Ну, не беруть з таким захворюванням до війська, кажу вам це як доктор-дерматолог обласного військкомату. Але Тарас мав інше бачення, свою мотивацію. І я її цілком розумів і підтримував.