Квентін Дорвард
- Автор: Скотт Вальтер
- Год: 1956
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. О. Білецький
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Квентін Дорвард». Краткое содержание книги:
Друга половина XV століття у Франції — час королювання Людовіка XI — є епохою останньої вирішальної і запеклої боротьби короля з феодалами, наймогутнішим з яких був тоді герцог Бургундський Карл, званий Сміливим. Обидві ці історичні особи — і Людовік XI і Карл Сміливий — є головними дійовими особами в романі «Квентін Дорвард», дія якого відбувається близько 1468 року — того періоду, коли боротьба короля з феодалами була ще в самому своєму розпалі і розв'язання її для обох сторін було ще далеко не ясне.
— Ні, ви помиляєтесь, гадаючи, що папі Амеліна збиралася зробити такий жорстокий вчинок, — сказав Квентін. — Тоді всі так хвилювались, а тієї ночі було дуже темно, отож пані Амеліна не мала сумніву в тому, що з нею їде її племінниця; я теж, одурений вбранням і поведінкою Марти, вважав, що супроводжую обох графинь де Круа й особливо ту, — додав він тихим, але рішучим голосом, — без якої всі скарби світу не примусили б мене залишити Шонвальд.
Ізабелла злегка відвернулася, вдаючи, що не помічав тону, яким Квентін вимовив останні слова. Але вона знову повернулася до нього, коли він почав говорити про політику Людовіка. Незабаром вони дійшли висновку, що обидва брати-цигани з їхньою підсобницею Мартою були знаряддям підступного й сильного французького монарха, причому Захмет, старший із них, і віроломством, властивим його племені, намагався вести подвійну гру і був за це покараний. Захопившися відвертою розмовою, мандрівники забули про незвичайність свого становища і про всі небезпеки подорожі. Так вони їхали протягом кількох годин, зупиняючися тільки для того, щоб дати відпочити коням, в якомусь відлюдному селищі або самітній хатині, куди їх приводив Ганс Гловер, котрий поводився, як розсудлива й тактовна людина, і давав їм можливість вільно розмовляти між собою.
Тим часом штучна перешкода, що відокремлювала закоханих (ми тепер можемо їх так називати), здавалося, поволі зникала завдяки обставинам, в яких вони перебували. Бо коли графиня своїм походженням і багатством стояла незрівнянно вище від юнака, який тільки й мав статку, що меч, то тепер вона була так само бідна, як і він. Крім того, її безпека, честь і життя залежали виключно від його самовладання, відваги й відданості. Щоправда, вони нічого не говорили про кохання, хоч серце молодої дівчини було сповнене вдячності й довір'я і вона пробачила б йому таке визнання; але природна боязкість і рицарські почуття утримували Квентіна від усякого натяку, щоб це не здалося спробою з його боку використати її безпорадне становище. Отже, вони не говорили про кохання, але весь час тільки й думали про нього.
Між ними встановилися такі взаємини, коли почуття легше розуміти, ніж висловлювати; взаємини, які, незважаючи на всю їхню невизначеність, дозволяють деяку свободу в стосунках і дають людині найкращі хвилини життя, хоч після них часто бувають розчарування, зрада й муки обманутих надій і неподіленого. кохання.
Було дві години пополудні, коли мандрівників збентежило повідомлення провідника: блідий, зляканий, він сповістив, що їх переслідує загін «чорних вершників» де ля Марка. Цих солдатів, або, певніш, бандитів, вербували з усякого наброду в Німеччині, і вони в усьому були схожі на ландскнехтів, тільки діяли як легка кіннота. Щоб виправдати свою назву «чорних вершників» і наганяти ще більший жах на ворогів, вони звичайно їздили на чорних конях і намазували дьогтем свою зброю й панцири, причому їхні руки й обличчя часто також ставали чорними. Своїми звичаями й хижістю ці шварцрейтери були не кращі за своїх піших товаришів — ландскнехтів.
Поглянувши назад і побачивши, що вдалині, на рівній дорозі, наближається хмара куряви, попереду якої скакали два-три вершники, Квентін звернувся до своєї супутниці:
— Люба Ізабелло, в мене не залишилося зброї, крім меча. Я не можу битися за вас, але я тікатиму з вами. Коли ми зможемо досягти ген того лісу, перш ніж вони доженуть нас, то ми легко сховаємося там.
— Нехай буде так, мій єдиний друже, — сказала Ізабелла, пускаючи свого коня учвал. — А ти, добрий хлопче, — додала вона, звернувшися до Ганса Гловера, — їдь іншим шляхом, щоб не постраждати за нас.
Чесний фламандець хитнув заперечливо головою і, відповівши коротким: «Nein, nein! Das geht nichts!»[210], — поїхав за ними. І вони втрьох помчали до лісу з такою швидкістю, на яку тільки здатні були їхні виснажені коні. Шварцрейтери, побачивши це, погнали своїх коней щодуху.
Але втікачі, хоч їхні коні були втомлені, далеко випередили своїх переслідувачів, бо не мали важкої зброї. Вони вже були не більш як за чверть льє від лісу, коли звідти виїхав новий загін озброєних людей із рицарським прапором і поскакав їм навперейми.
— На них блискуче спорядження, — сказала Ізабелла, — =-. це, напевне, бургундці. Проте хто б вони не були, ми краще піддамося їм, ніж тим чорним лиходіям.
210
«Ні, ні, цього не буде!» (Нім.).