Фантастика Всесвіту. Випуск 4

Одні з дверей складу ледь прочинилися. Звиклі до пітьми Бернардині очі розгледіли дуло рушниці. Вона назвалася, і двері відчинились.

Всередині барака чатували, зі зброєю напоготові, кабри й погонич. Табунники та їхні підручні сиділи на підлозі й різалися в ронду: одні робили ставки, інші допомагали порадами, забувши про все у запалі гри. На Бернарду вони тільки глипнули, не сказавши й слова. Знали, що прийшла вона не для того, щоб когось підчепити: клієнтів їй не бракувало. Знали й мовчали. З неї стікала вода, на підлозі розпливались калюжки; мокра сорочка облипла груди, живіт і стегна. При тьмяному світлі каганця вона скидалась на привид.

— Кажуть, нібито жагунсо грабують дім сеу Фаду.

У відповідь — ні слова. Табунник розтулив рот, але хоч би пару з вуст пустив, тільки позирав на неї зачудовано: ех, ніколи не спав він з Бернардою!

— Це правда чи неправда?

Відірвавши погляд від мокрої гриви козир-дівки, погонич ствердно кивнув головою:

— Жанжан Тачка, Шико Пилка і Дружок — то небезпечна трійця.

— То й що?

Охоронника, що відчинив їй, вразила така наївність; тож він пояснив безбарвним голосом:

— Як що? Обчистять крамницю і втечуть з награбованим.

Разом з вартовими, погоничем, обозниками й підручними в приміщенні зібралося дев’ять чоловік, четверо з рушницями; усі інші мали ножі й кинджали.

— Їх лише троє, а вас тільки тут аж дев’ятеро…

Знову мовчанка. Бернарда ступила вперед і плюнула спересердя на підлогу.

— Дев’ятеро чоловіків трусяться від страху!..

Другий вартовий, що досі мовчав, не витримав:

— Щоб це якась блудяжка взивала мене страхополохом…

Ступив до Бернарди погрозливо, мовляв, хай шанується, але його спинив вигук старого Жерино:

— Чи ти з глузду з’їхав, Зе Педро?

Картярі, які урвали були гру, знову тихомирно заляскали засмальцьованими картами. Старий прочистив горло, щоб звернутися до Бернарди. Начальник кабрів, які охороняли склад, здавалося, на докір дівчини нітрохи не образився: жоден з тих, хто його знав, не міг запідозрити його в боягузтві. Та й не треба забувати, що ця козир-дівка — подруга капітана Натаріо; аби кабра дозволив собі щось, його не врятував би сам Господь Бог. Жерино відповідав як за какао, так і за своїх людей.

— А що робити, Бернардо? Це не наше діло. Нас найняли стерегти полковникове какао. А як поткнуться сюди, то скуштують свинцю, для цього ми тут. Тільки для цього.

— Але ж вони грабують крамницю, а тоді накинуться на жінок.

— Ми тут не для того, щоб оберігати бакалію турка і дівочу цноту. А ти як думала? Що тут — місто? Всього-на-всього діра і в цій дірі — шинок, чотири повії і ми в полковниковому бараці. Кожен за себе і Бог за всіх. Хочеш, лишайся з нами, тут з тобою нічого не станеться. — Він підійшов до зажуреної, наїжаченої Бернарди і сказав добродушно: — А вирішила вбиватися через турка, то йди собі. Ми звідси не рушимо. Хай сюди тільки поткнуться, то ми їм покажемо, де раки зимують. Люди живуть на світі лише раз.