Повернутися дощем
- Автор: Талан Светлана
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-1474-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Повернутися дощем». Краткое содержание книги:
Валентина поміркувала і погодилася. Два дні вона чекала дзвінка від правоохоронців, але марно. На третій пішла на прийом сама, і її знову запевнили, що відповідних заходів вживуть, і негайно. Того дня Валентина не зачинила кав’ярню о десятій вечора, як завжди. Додому йти не хотілося — там її ніхто не чекав, лише темні вікна квартири лякали своєю порожнечею. На душі було незатишно, тому жінка замкнула двері і засіла за комп’ютер. Від невтішних новин, якими були заповнені сайти, накрило її новою хвилею розчарувань та сумних роздумів. Згадалося, як чекала визволення від окупації. Спочатку сподівалася, що перших кількох ополченців, які з’явилися в місті, швидко затримають правоохоронні органи. Та де там. Коли їх увійшло кілька десятків, вірила, що загарбників ось-ось знищать, допомога прийде згори в прямому значенні. Тоді вона часто ночувала в кав’ярні, а посеред ночі виходила на ґанок покурити і все дивилася на небо, очікуючи штурмову десантну групу, яка непомітно спуститься в місто, виб’є нечисть, а вранці мешканці міста дізнаються про звільнення. Якою вона була наївною! І як вірила, що звільнення прийде саме вночі і згори!
Валентина взяла пачку з цигарками, вийшла надвір і закурила. Темне небо обсипане світним горохом, вікна будинків темні, місто спить. Десь далеко пролунало кілька довгих автоматних черг — звичні звуки, мабуть, на блокпостах хлопці або відстрілюються, або прострілюють «зеленку». Що там коїться і хто в кого стріляє — ніхто не знає. Валентина викинула недопалок і знову замкнулася, залишивши по той бік дверей безлюдний тихий проспект. Вона вимкнула комп’ютер та світло в кабінеті, що зараз слугував складом, зсунула докупи два крісла. Не роздягаючись, Валентина лягла, згорнувшись у клубочок, як їжак, заплющила очі. Довго крутилася, але втома і напруження далися взнаки, і вона провалилася в сон…
Валентина підскочила на своєму ліжку як ужалена, коли почула автоматну чергу зовсім поруч і задзвеніло бите скло. Вона прожогом вискочила до дверей, все ще не розуміючи, що трапилося. Вхідні скляні двері зяяли дірою. Вона відімкнула їх і огледілася на ґанку. Ніде ні душі, на стінах — сліди від куль.
— Нічого собі! — сказала Валентина і вилаялася.
Вона набрала 102 і повідомила, що кафе обстріляли невідомі. Сонний і не дуже чемний голос наказав чекати. За десять хвилин приїхали міліціянти, згодом — експерти, які визначили, що стріляли з автомата Калашникова, нарахували сім куль. Валентину спитали, чи когось підозрює. Вона розповіла про нещодавню пригоду, коли один із патрульних погрожував їй підвалом.
— Розберемося, — сказали їй уже під ранок, коли закінчили свою роботу.
— Оце так нічка! — зітхнула Валентина і взялася за прибирання.
Вранці до неї заїхала Оля, і жінки обговорили нічну подію.
— Ти ж могла загинути! — схвильовано мовила Ольга. — Якби ти не пішла спати в кабінет, то куля б застрягла не у стіні, а у твоєму тілі!
— Я зрозуміла це вже пізніше, — зізналася Валентина, — а тоді була в шоці й одразу побігла надвір. На мене могли чекати, щоб пристрелити.
— Виходить, це було попередження. Ти впевнена, що від того мента?
— Майже впевнена, — відповіла Валентина. — Не солдатики ж у мене стріляли?
Надвечір жінка помітила на протилежному боці міліцейський патруль і того міліціянта, що їй погрожував. Він глипнув у її бік і задоволено посміхнувся. Сумнівів не лишалося — стріляв саме він, і метою було не вбити її, а залякати.
— Не дочекаєшся! — сказала вона впівголоса і розчавила недопалок у попільничці.
Геник погано пам’ятав, як вони зі Злим дісталися машини «Червоного хреста» і що було потім, у пам’яті спливала дорога до госпіталю, автівка, вщент набита пораненими бійцями, коли кожен відчував по обидва боки тіла побратимів. А ще вибоїни на дорозі, які змушували одних поранених стогнати від стрибків машини, інших — кричати від болю і навіть непритомніти. Геннадій був не при тямі, коли його доправили в Дніпропетровський госпіталь. Розплющив очі й побачив лікаря, що схилився над ним.
— Агов, хлопче! — Лікар, чоловік середнього віку, в окулярах, за якими ховалися стомлені почервонілі очі, торкнувся прохолодною рукою чола. — Ти мене чуєш?
— Так.
— Це вже добре. Зараз ми тебе будемо оперувати, — спокійно повідомив лікар. — Ти пам’ятаєш, що в тебе пошкоджено?
— Права нога.
— І як довго ти був без медичної допомоги?
Геннадій напружив пам’ять і зміг дати чітку відповідь.
— З ногою кепські справи, — сказав лікар.