Повернутися дощем
- Автор: Талан Светлана
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-1474-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Повернутися дощем». Краткое содержание книги:
— Спочатку ви на нього наскаржилися, а тепер жалієте.
— Так, бо він хворий.
— Він — сміття, яке треба знищувати, — відповів охоронець і повернувся до Насті спиною, показуючи, що на цьому розмова закінчена.
Ввечері Настя розповіла своїм сусідам про розмову з ополченцем.
— Як ви гадаєте, що з ним зробили?
— Цього ми ніколи не дізнаємося, — поспішив її заспокоїти Вадим, знаючи вразливу натуру жінки. — Впевнений, що Сеню помістили в лікарню для примусового лікування.
— Авжеж! — з іронією промовив Жулік. — У больничці Сеня, тільки в такій, де ліки не потрібні.
— Не мели дурниць, якщо не знаєш правду, — зупинив його Степан.
— Сеня вже, мабуть, говорить із Всевишнім, — сказав хтось із чоловіків. — З такими тут розмова коротка.
— І навіщо ми його здали? — зітхнула жінка похилого віку. — Краще б терпіли. Втім, він помер би тут, — сказала вона і після паузи додала: — Напевно.
Залежно від обставин погляди людини на ті самі речі різняться. Це зрозумів Геннадій вночі, коли лежав у лісосмузі. До цього часу йому завжди не вистачало ночі, щоб добре виспатися, хоч і не вважав себе соньком. Здавалося, що тільки поклав голову на подушку, а вже ранок заглядає у вікно. Зараз він відчув, що ніч надзвичайно довга, схожа на рік бездіяльності, коли нічого не робиш, а лише чекаєш, коли він скінчиться. Геник чекав нічної прохолоди, але його почало морозити. Він заліз під кущ, намагаючись прикритися віттям від холоду, та даремно. Йому здавалося, що він повільно покривається інеєм і ось-ось замерзне, хоча тіло палало вогнем. Геннадій перестав відчувати і біль у нозі, і саму ногу. Час від часу він знаходив у собі сили, щоб послабити джут. Нестерпно хотілося спати. Хлопець стуляв повіки й поринав на кілька хвилин у тривожний сон, відтак прокидався, боячись, що може померти. Коли надзусиллям розплющував очі, то відчував: Смерть десь поруч, спостерігає за ним. Геник міг заприсягтися, що кілька разів навіть бачив, як Смерть холодним подихом проносилася верхівками дерев і наближалася до нього. Понад усе волів перемогти її, дочекатися ранку. Він хотів жити! І це бажання давало йому сили розмахувати руками, відганяючи кістляву.
— Улечко, не покидай мене! — шепотів.
Він хотів побачити маму, почути її заспокійливе «Все добре, синку!», і потріскані до крові губи кликали найріднішу людину. Потім його знову охоплювали втома і сон, він закривав очі і байдужів до всього. Навіть якби його зараз знайшли бойовики і розстріляли, йому було б усе одно. Він прокидався, лякався своїх думок і знову вступав у нерівний поєдинок зі Смертю. І так довгу, океанно-нескінченну ніч, аж поки не прокинувся несміливий тихий ранок. Він озвався до хлопця цвіріньканням синички, яка перелітала з гілки на гілку, роздивляючись хлопця. Їхні погляди на мить зустрілися, і Геник дивився на пташку доти, поки вона не перетворилася на сіру пляму. Він заплющився, а коли відкрив очі, пташини вже не було на гілці.
«Напевно, втратила до мене інтерес, — подумав він. — І взагалі, я нікому не потрібен, про мене забули і Мона, і Злий…»
Його погляд зупинився на зеленокрилому жучку, який повільно повзав по його автомату. Незабаром і жучок перетворився на суцільну пляму. Геннадій сперся на лікті, щоб оглянути поранену ногу. На темно-червоному згустку — кілька великих огидних мух. Геннадій потягнувся рукою до палиці, щоб прогнати їх, та йому запаморочилося. Він упав навзнаки, і перед очима замиготіли плями. Одна з них, біло-сіра, схожа на людську постать, хиталася, наближаючись.
«Смерть», — майнула думка і він прохрипів:
— Геть звідси, клята! Не дочекаєшся!
Та вона не послухалась.
— Сєвєр, друже, ти мене чуєш?
— Геть, не називай мене так!
Рятівні краплі води оросили його губи, потрапили до рота, і він жадібно ковтнув. Геннадій похапцем пив воду і не міг втамувати спрагу.
— Ось так краще. Як ти? — почув він знайомий голос.
Це говорила не Смерть. А хто тоді? Як зрозуміти, чиє обличчя хитається перед ним і ніяк не зможе стати чітким зображенням.
— Ти хто?
— Друже, ти мене не впізнаєш?
Чиїсь руки приклали до його чола щось прохолодно-приємне, і Геннадій збагнув.
— Злий? — спитав хрипко.
— Нарешті! Ну ти даєш, Сєвєр! Я вже думав, що спізнився!
— Так і є! Чортяка, Злий!
Геник подивився на людину, що над ним схилилася. Сумнівів не лишалося: це був Злий! Він допоміг Гені сісти, сам вмостився поруч, обнявши його за плечі.
— Я вже втратив віру, що ти повернешся, — зізнався Геннадій.