Сонети. Світовий сонет
- Автор: Павлычко Дмитрий Васильевич
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Генеза
- ISBN: 966-504-388-9
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Сонети. Світовий сонет». Краткое содержание книги:
Видання сонетарію видатного українського поета складається з оригінальних та перекладних творів цього жанру. Поет розглядає свою сонетну творчість як пошуки людської істинності. Авторська частина книжки порівняно з попередніми виданнями значно розширена; перекладна — це антологія «Світовий сонет», де окремо подано повний сонетний доробок В. Шекспіра, Гвєздослава та Янки Купали і переважну більшість сонетів Ш. Бодлера. В цілому сонетарій Д. Павличка — унікальне явище української літератури, в якому в невмирущій поетичній формі постає вічність людського духу.
Перейти на страницу:
142
Ти гніваєшся на моє кохання;
Це чеснотливий гнів: любов — мій гріх;
Та, порівнявши наші почування,
Збагни, що гідний я похвал твоїх.
А якщо навіть гідний я докори,
То не із уст, що теж плодили лож,
Скріпляючи фальшиві договори
На податі з чужих любовних лож.
Щоб узаконити, знадлива мріє,
Те, що в коханні нашім не збулось,
Посій у серце жаль — як він дозріє,
То й твоє серце пожаліє хтось.
А хочеш бути з іншими скупою —
Так само поведуться і з тобою.
143
Буває, господиня скаже: цить!
На землю покладе малу дитину
І за якимось птахом побіжить,
Що, зляканий, тікає безупину.
Дитина — в сльози, й також поспіша
За мамою в ловитві-біганині,
А те немудре і в'юнке пташа
Все не дається в руки господині.
Отак і ти за чимсь летиш кудись,
Так за тобою плачу я невтішно.
Як ти його піймаєш, обернись,
І поцілуй мене, як мати, ніжно.
Як втишиш плач мій, я до ніг впаду,
Щоб вдовольнила ти свою жаду.
144
Є дві любові, мов два духи, в мене —
Два янголи, що любляться тихцем:
Дух кращий — то хлоп'я благословенне,
Дух гірший — то жона з хмурним лицем.
Жадаючи заволодіти мною,
Спокутує моє жіноче зло
Мого святця, щоб став він сатаною,
Щоб стьмарилось його сяйне чоло.
Чи стане чортом він, чи ні, не знаю,
Недостовірне в тім знання моє,
Та хоч обоє — сотворіння раю,
Все ж, бачиться, одне з них пеклом є!
Я буду мати певність щодо цього,
Лише як добрий дух згорить від злого.
145
«Ненавиджу», — рекла мені
Любов, а я за нею чах!..
Втім, болю спалахи сумні
Побачила в моїх очах
І змилосердилась, і зник
Недобрий настрій, і вона
Перенастроила язик,
Щоб став, як лагідна струна.
«Ненавиджу», — пом'якла річ,
Просяяв день, що був погас,
І полетіла в пекло ніч:
«Ненавиджу, але… не вас».
Звук ласки в серця глибині
Порятував життя мені.
146
Душе, столице грішної землі,
Руйнована бунтарською снагою,
Навіщо плоті послуги малі
Ти сплачуєш ціною дорогою?
Нащо тобі те в'януче майно —
Веселість лицедійної подоби —
Кбли на нього ждуть уже давно
Його єдині спадкоємці — хроби?!
Душе, дай плоті чахнути! Живи
Лише святим! Купуй собі години
Безсмертні, недосяжні для черви,
І відкидай на сміття все, що згине.
Смерть тим живе, що нам серця жере,
Годуйся смертю, і вона помре.
147
Моя любов — гарячка; день при дні
Вона того жадає, що хворобу
Підживлює і живить зло в мені,
Бажаючи звести мене до гробу.
Мій розум міг би лікувать любов,
Та лікар той вже в мене не буває,
Бо я його суворих настанов
Не побажав триматись, я — в одчаї;
Жага — це смерть, і зцілення нема,
Бо розум не піклується душею;
Мої думки втікають притьмома
Від правди, що колись була моєю:
Я клявсь, що ясна ти, а ти ясна,
Як пекла тьма, як ночі темнина.
148
Мені дав бог кохання дивні очі:
Все видиме відмінюють вони —
Як день сприймають явний образ ночі,
В звичайнім бачать познак дивини,
В бридкому тілі — риси пречудові,
У чорнім — ясне! Цього не збагну.
А може, справді в погляді любові
Щось є, що викривляє явину?
Як може зір, що дивиться і плаче,
Не сліпнути — його ж сльоза темнить.
І сонце в хмарах дощових — незряче,
Його видющим робить лиш блакить.
Любове хитра, сліпиш без пощади,
Щоб приховать од мене власні вади!
149
Як можеш ти, жорстока, мов тиран,
Сказати, що тебе я не кохаю?
Хіба собі не завдавав я ран,
Не мучивсь ради тебе сам без краю?
Перейти на страницу: