Двоє під однією парасолькою

— А ви не здогадуєтесь?

— Не здогадуюсь.

— Я прийшла поговорити про маму.

— А що з мамою? — Олександр Павлович добре знав, що з мамою, адже треба було щось запитувати.

— Ви добре знаєте, що з мамою, — Наташа немов підслухала його думки.

— Уявлення не маю!

— Вона — інша, я вам уже казала. І винні у цьому ви!

Пряме звинувачення Олександрові Павловичу не сподобалося.

— Знаєш, дівчинко, я за собою провини не відчуваю. Жодної.

— Вибачте, я не так висловилася. Не винні, а… — Замовкла, слово підшукуючи. — Ну після того, як ви до нас в дім прийшли, вона іншою стала.

Все правильно. Саме після того: сліпий би не помітив.

— Якою — іншою? Ти можеш говорити виразно? — Олександр Павлович вирішив: з Наташею треба бути чесним. Це він, пригадується, ще позавчора вночі вирішив, коли заснути не міг. А поки тягнув час за своїм звичаєм: бути чесним з жінкою — на такий крок мужність потрібна, а її в Олександра Павловича не надлишок, накопичувати треба. А чи те “накопичив” він, чи те надумав відразу — у вир головою, але раптом сказав: — Гаразд, не відповідай. Я знаю, що ти маєш на увазі, добре знаю. Проте ось що цікаво: чим тобі не подобається така мама?

Наташа відвернулася. Дивилася, як малюки штовхалися в пісочнику, хтось у когось забирав відерце, скиглив уголос: такі малі, а вже ділять майно, самі собі проблеми створюють. З дитинства і далі — з усіма зупинками…

Наташа сказала не обертаючись:

— Мені дуже подобається. Я тільки боюся.

— Чого боїшся?

— Що ви підете. І вона стане колишньою.

Розумниця Наташа, доросла мудра дівчинка! І все ж не змогла вона зрозуміти те, що міг зрозуміти Олександр Павлович. Чи інакше: хотів повірити, що зрозумів.

— А з чого ти взяла, що я піду? — запитав і сам себе осмикнув: ти ж хотів бути чесним, тож будь! — Ні, почекай, Наташо! Ти розумна дівчинка… — Він підвівся і заходив туди-сюди впродовж лавки. Наташа, як і до цього, на нього не дивилася: немов роздивлялася малюків. Вона не хникала, нічого не просила, і від її кам’яного мовчання Олександрові Павловичу було ще важче. — Повір, мама вже не стане колишньою, не зможе, вона знайшла в собі себе. — Він говорив з Наташею, як з дорослою, впевнений, що їй усе зрозуміло. — Це головне: знайти в собі себе, а мама дуже довго не хотіла нічого шукати, її цілком влаштовувало все, що відбувається. А тепер ти маєш рацію, вона змінилася. Може бути, що поки що дуже мало, адже потрібно зробити лише перший крок. — Дивно, але він говорив не про Валерію. Вірніше, не тільки про Валерію — взагалі про жінок. І чхати йому було на те, що слухачці всього десять років від народження. Головне: вона слухала. І, схоже, вірила, як він і просив. — Найважче — зробити перший крок, а потім уже неможливо зупинитися: це як снігова грудка. Та страшне інше: ніхто не хоче робити першого кроку. Ніхто! Всі довкола кажуть: треба, треба, бо інакше біда, а від розмов — ані на крок. А Валерія зробила… І це не хто-небудь, а твоя мама! Ти ж знаєш, як вона цінує свою незалежність, як вона трясеться над нею. І тебе того ж навчає. Ти інша… На щастя…