Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Надійшов злісний. Розкричався на бабу, відобрав кошіль і вхопив за верітку. Баба спирала і відпрошувалася, як дитина.
Злісний трутив її так, що вона упала. Петрикові лють бесіду відобрала, стояв, як свічка. Злісний глянув на нього і, кидаючи кошіль та й верітку, усміхнувся: «Встидзь сє, пан, зе старов хлопков гжиби збіраць, пан гімназияста!»[87].
І пішов далі.
Баба приходила до себе й радувалася верітці та й кошелеві, начеб дістала їх в дарунку від злісного, а рівночасно билася в груди і йойкалася та нарікала сама на себе, що один карб більше заробила.
А Петрик чув, як в його серце новий карб врізувався.
Ще листєчко з дерев не попадало, ще багацька бараболя у купинах не дійшла, ще коноплі у мочулах не вимочились, як Петрикова баба забагла умирати.
Смеркало.
Крилаті, темні тіні на стінах сідали і, мов сільські гробарі над гробом, ждали.
А світло їх у закутки заганяло.
— Буду гинути, Петрику!
Неня свічку у руці придержувала і сплаканими очима потакувала, що баба буде гинути.
— Що вас болить, бабко?
— Усе тіло болит, небоже, бабу.
— А не мож би лікаря привезти?
— Ей де, небоже! Прийшов чєс, та й нема куда. Багачі кличут, та шо з того? Або ми маємо відки?
— Чемна дитина! — шепотіла баба і намагалася піднести руку, аби погладити внука.
Дрібні сльози розплилися по її набресклому, восковому лицю і потавали в ньому, як краплі роси на перегорілому пласті сіна.
— То баба хочут, синку, аби-с з ними на смерть по-прощьивси, — відгадувала неня бабину волю.
Петрик вхопив бабині руки, цілував і плакав.
— Просшьий мене, Петрику!
— Най Біг простить, бабко.
— І другий раз!
— Най Біг простить.
— І третий раз!
— Най Біг простить.
Тиша пролетіла через хату, сльозами обмита.
Баба по стелині наляканими очима водила, руки підіймала і як би рій мух від себе обганяла.
— Карби, карби! — простогнала тяжко, мовби через горло важку, велику колоду перетручувала.
— Тото, небоже, бабі карби уже привижьиютси.
Петрик мимохіть глипнув на стелину, але, крім закурілих, давніх сволоків, не бачив нічого.
Баба примикала очі і перехилювала вдолину голову та й гейби ховалась перед падучою згори скалою.
— Любко-бабко, не бійтеся ніяких карбів, ви ще подужаєте.
Баба була би внукові перечила, але не могла, а замість неї неня говорила:
— Тото, синку, перед смертев кождому карби показуютси, на душу чікают. Тобі дав біг таку долю, шо учьиєшси у школах та й будеш великий розум мати, будеш тим паном. То ти меш кібзувати, шо гріх, а шо ні, за шо карбуєси карби. А ми, синку, невчьині, не знаємо. А хоть знаємо, то у біді не памнітаємо, шо робимо, а то все йде на душу. Шо гріх, то все карб на палици у пана Бога та й на души карб. Єк душя на тот світ приходит, то єї карби уже пораховані, уже муки терпіти має. Видиш, небоже, шо коло нас бідно дієси, та й не раз гріхи робитси. Не віддастси довжок, возмеси чужу форостину, залихословитси — та й вже є, вже тото у Бога карбовано. А за кождий карб траба кару приймити. Коби-то ми бірували, коби-сми сокотилиси.
— Карби! Карби! — стогнала баба й руки випручала.
— Не бійтеси, ненько, біг з вами! Ше дітей лишьиєте, ше за вас молитися будут та й пан біг умалит вам карби, — як могла, потішала донька бабу. — А може, Господь даст, шо мій Петрик на попа вивчьитси, то буде за вас служби правити, будут вам карби даровані.
— Будуть вам, бабко, карби даровані!
Бабині очі останній раз подивилися приязно і ласкаво на Петрика як на одинокого рятівника і помаленьки ледом замерзали.
А бабині карби зірвалися і роєм за душею гнали, з хати вилітали.
Навкруги ліси глухо шуміли, трави тремтіли, до землі стелились.
Бабина душа вибігала на верховіття дерев, перескакувала з листка на листок, стручувала росу і тріпотіла голими порубаними крильцями.
Боялася з карбами ще дальше ’д горі летіти, але вітер займив її силоміць.
За нею розбіглися жалібні плачі і тужливий голос трембіти та й сільських дзвонів, але не могли її здогонити.
Верталися назад голими ножами і викроювали у Петриковім серцю карби, котрі ніколи не загояться і не заростуть панським салом.
1901 р.
Бо як дим підоймається
(Згадка)
Присвячую пам'яті дєді
Десь зійшлося шість дєдів у Кутіх і змовилися, що в середу вже відвозять своїх синів до шкіл в Коломию, хоть най нені плачуть, хоть най під колісє лягають.
87
Соромся, пане, з старою мужичкою гриби збирати, пан гімназист! (польськ.)