Пригоди Шерлока Холмса. Том I

Таємниця Боскомбської долини[54]

Якось уранці, коли ми з дружиною сиділи за сніданком, служниця подала мені телеграму від Шерлока Холмса. В ній ішлося:

«Чи не могли б ви звільнитися на два дні? Їду на захід Англії у зв’язку з трагедією Боскомбської долини. Буду радий, якщо поїдете зі мною. Повітря й краєвиди там чудові. Виїжджайте з Падинґтона об 11.15».

— Що скажеш, любий? — спитала дружина, поглянувши на мене. — Поїдеш?

— Правду кажучи, й сам не знаю, що відповісти. В мене стільки пацієнтів.

— Їх прийме Анструзер. Останнім часом ти став такий блідий. Гадаю, що ця подорож піде тобі на користь. До того ж ти так цікавишся справами містера Шерлока Холмса.

— Я був би невдячним, якби проминув хоч одну з них, — відповів я. — Але якщо вже їхати, то треба негайно збиратися, бо залишилося всього півгодини.

Мій досвід табірного життя в Афганістані придався мені хоча б тим, що зробив мене загартованим і завжди готовим вирушити в дорогу. У побуті я невибагливий, речей із собою взяв мало, тож за кілька хвилин уже сидів зі своєю валізою в кебі, поспішаючи до Падинґтонського вокзалу. Шерлок Холмс уже походжав туди-сюди платформою; його висока худорлява постать у довгому сірому дорожньому плащі й невеликому суконному кашкеті здавалась від того ще тоншою й вищою.

— От і чудово, що ви прийшли, Ватсоне, — сказав він. — Цілком інакше почуваєш себе, коли поряд надійна людина. Тамтешня поліція або не робить нічого, або лише тисне. Якщо ви займете в купе місце на двох, я піду по квитки.

Ми зайняли купе й заповнили його стосом газет, які Холмс узяв із собою. Він гортав і прочитував їх, часом щось занотовуючи й над чимось міркуючи, аж поки ми не проминули Рединґ. Тоді він несподівано згорнув їх у величезну купу й кинув її у сітку для багажу.

— Ви чули що-небудь про цю пригоду? — спитав він.

— Анічогісінько. Я кілька днів не зазирав до газет.

— Лондонська преса не подавала повних звітів. Я щойно переглянув усі ранкові газети, щоб з’ясувати подробиці. Мені здається, що це один із тих звичайних випадків, які насправді виявляються найважчими.

— Це звучить трохи дивно!

— Але це чистісінька правда. Незвичайність завжди ховає в собі ключ до розв’язки. Що звичніший і простіший злочин, то важче докопатися до істини. Але, хоч як би там було, цього разу висунуто дуже серйозне обвинувачення проти сина вбитого.

— То це вбивство?

— Вважають, що так. Я не можу цього стверджувати, поки сам іще нічого не роздивився як слід. А зараз кількома словами змалюю вам ситуацію так, як я бачу її.

Боскомбська долина — то сільська місцина недалеко від Росса, в Гірфордширі. Найбагатший господар у тих краях — містер Джон Тернер, що надбав в Австралії добрі гроші й повернувся додому кілька років тому. Одну зі своїх ферм, Газерлей, він здав в оренду містеру Чарльзу Мак-Карті, теж колишньому австралійцеві. Вони були знайомі ще з колоній, тож природно, що, переїхавши сюди, оселилися якнайближче один до одного. Тернер, щоправда, був багатший, і Мак-Карті став його орендарем, але вони, напевно, залишалися приятелями, бо їх частенько бачили разом. Мак-Карті мав одного сина — хлопця вісімнадцяти років, а Тернер — єдину дочку такого самого віку; дружини в обох уже повмирали. Вони, здавалося, уникали знайомства з сусідами й жили самотньо, хоч обидва Мак-Карті цікавилися спортом і часто відвідували в місті перегони. Мак-Карті наймали двох челядників — слугу та покоївку. Тернер мав більшу садибу й не менш як півдюжини слуг. Це все, що мені пощастило дізнатися про ці дві родини. Тепер — про самі події.