Чорний лабіринт
- Автор: Сичевський Василь Павлович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Чорний лабіринт». Краткое содержание книги:
В постійній боротьбі на грані життя і смерті формуються характери героїв пригодницького роману Василя Сичевського «Чорний лабіринт». Кинуті в американські табори для переміщених, вони ні на мить не залишають думки про повернення на рідну землю. Наклепами, брехнею і безсоромними провокаціями намагається заплутати їх у свої тенета американська розвідка, та і в цьому двобої перемагає глибокий патріотизм радянських людей.
В романі відтворюється життя конаючого гітлерівського рейху, викривається людиноненависницьке єство фашизму, розвінчується облудна мораль рицарів наживи — американських імперіалістів та їх воєнщини.
Роман «Чорний лабіринт» — друга книга молодого письменника. Перша — повість «Чаклунка Синього Виру» вийшла у видавництві «Молодь» в 1962 році.
Василь Сичевський — учасник Великої Вітчизняної війни, вихованець Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, нині працює режисером Української студії хронікально-документальних фільмів.
— Сядьмо, пане Торнау. Наша розмова буде суто діловою, — Штюпнагель вмостився в крісло, вийняв сигарети. — Пригощайтесь.
— Дякую.
Хорст перевів погляд на Керка. Шеф «Сі-Ай-Сі» сідав за стіл третім, однак з розмову, здавалося, не мав наміру втручатися. Бургомістр сказав, розпливаючись в усмішці:
— Йдеться про ваше прохання, з котрим ви тиждень тому звернулися до магістрату, — підтвердити державну силу купчої, за якою ви здаєте в оренду інтендантству окупаційних військ землю між Берг-ам-Ляймом, Перлахом і Штраб-Трудерінгом загальною площею сто п'ятдесят гектарів.
— Так… — ледве спромігся вимовити Хорст. Він нічого не розумів. Магістрат, прохання, землі, американське інтендантство… Щось бургомістр плутає.
Але доктор Штюпнагель упевнено вів далі:
— Я розумію, звичайно, що ваше право незаперечне. Свої родові землі ви можете здати в оренду кому завгодно, та щоб підтвердити силу купчої, ми повинні спочатку пересвідчитися, що немає інших претендентів на спадщину.
Тепер Хорст уже починав дещо розуміти. Він раптом згадав про документ, що його Дайн підібрав у розбитому берлінському кабінеті генерала Вальтера фон Торнау. Хорст глянув на Стефана, що саме підходив до них.
— Здається, в гостях не годиться говорити хазяїнові неприємні слова, однак скажу…
— Раджу вам помовчати, — Керк нахилився до попільниці. — Ви повинні дякувати Стенлі, що він в свій час подбав про ваші інтереси. Запевняю вас, гер Штюпнагель, фон Торнау єдиний нащадок мого давнього друга генерала фон Торнау.
Хорст відчув, що тут пахне неабиякими баришами, коли сам Керк зацікавлений швидше владнати цю справу.
— І все-таки ми повинні перевірити. Тільки після цього можна буде надати справі цілковитої законності, — промовив бургомістр.
— Ну що ж, думаю, це влаштує наше інтенданство.
— А чому ж ви не поцікавитесь, пане Керк, чи влаштує це другу сторону? — промовив Хорст.
— Ну, юначе, кого не влаштовує сто тисяч доларів орендної плати на рік.
— Мене!
Густі фарбовані брови Керка злетіли вгору.
— Двісті тисяч і ні цента менше.
— Думаю, що інтендантство на це не погодиться.
— Тоді я завтра ж заберу з магістрату документи.
— Це ваше право, — бургомістр сховав очі за блискучими скельцями окулярів.
Хорст помітив хитру посмішку, що на мить скривила тонкі губи доктора Штюпнагеля.
— На жаль, я не уповноважений з вами торгуватися, — Керк рішуче підвівся з крісла і пішов до дверей.
Дайн нахилився до Хорста і зашепотів на вухо:
— Що ти наробив, божевільний. Тепер не матимеш і копійки, — він поспішив слідом за Керком.
Штюпнагель підвівся і чекав, поки встане Хорст, хоч міг обійти стіл з другого боку. Хорст помітив на його обличчі якийсь задоволено-змовницький вираз. Він встав і, відсунувши ногою крісло, пропустив бургомістра вперед.
— Дадуть. Двісті п'ятдесят дадуть. Земля їм потрібна для танкодрому, — тихо сказав Штюпнагель.
— Але ж можуть забрати і даром, — відповів Хорст.
— Пробували. На цих землях жителі робітничих околиць розбили городи. Тиждень тому вони камінням вигнали звідти землемірів інтендантства окупаційних військ.
Гості вийшли з дверей і потрапили під зелений тент платана. Могутні розлогі віти заповнили весь простір над головою, закрили густою кроною небо. Плющ густо заплів стіни. Вкриті квітами кущі обступили стіл. Над ним спалахували, пробиваючись крізь листя, сонячні промені, зелене мерехтливе сяйво падало на майстерно виконаний метрдотелем натюрморт із страв, посуду і пляшок.
— Шановні гості, прошу до столу, — голос у Сабіни грудний, глибокий, схожий на голубине туркотання. Статура і жести царствені.
Хорст дивився на неї і не міг стримати посмішки: «Боже, ніколи не думав, що моя тітка може бути такою самозакоханою гускою».
— Хорсті, я сяду з тобою, — Ютта вхопилась за лікоть брата.
— Зробіть ласку… Але знайте, ви накликаєте на мене гнів самого Геверніца.
— А ти його боїшся? — вони сіли край столу, ближче до виходу.
— Ненавиджу! — Ютта затулила йому рота.
— Прикуси язика, а то ще почує, — порадила тихо.
— Ех, Ютт, коли вже сам містер Керк на мене чортом дивиться…
— Що, теж через мене?