Чорний лабіринт

Микола Добривечір кинувся до нього, стис в обіймах.

— Ми тебе чекаємо, ось навіть місце для тебе. Чиї це тут бебехи?

— Мої, — заспокоїв його Андрій.

— Познайомся, Андрюхо, це Петро Савинов, а це Ігор Капара.

— Ми вже знайомі, — буркнув Ігор, потираючи щелепу.

— Вибач, — Андрій подав хлопцеві руку.

— Та ну вас усіх к чорту. Це я за тебе, Миколо, по морді виклопотав.

Хлопці розсміялися. Микола повів Андрія до вікна.

— Ну, розказуй, як жив-здоров?

— Краще ви мені скажіть, хлопці, що тут чутно? Чи скоро репатріація буде?

— Тут за такі слава ребра ламають, — додав Савинов.

— Хто? — здивувався Андрій.

— Є тут і власівці, і бандерівці, і ульманісти…

— Всякої тварі по парі,— вставив Петро.

— Комітети, спілки, кооперативи організовують. Зберуться бандерівці, кричать: «Єдина! Неділима!», бадерівці репетують: «Од моря до моря!», а потім за чуби, і пішла катавасія.

— Твань болотяна, і більш нічого, — зітхнув Микола.

— Вони б'ються, а в нас ребра тріщать, — промовив Ігор.

— Ех. що казать, браточки, дожились до точки, — Петро вдарив по струнах. Гітара зойкнула, ніби від болю.

— Я вам ось що скажу, — тікати треба, поки не пізно, — гаряче прошепотів Ігор. — Зібрати трохи грошей, жратви, на товарняк і на Відень.

— А потім знімуть тебе з товарняка і на рік у тюрму.

— Без пересадки, — докинув слово Петро.

— Ось запитай Андрія. Солодко йому було три місяці молотом махати на самій баланді?

— Відсидиш — і знову сюди припровадять, — Петро легенько торкнув струни гітари. Сумна мелодія повисла над притихлими хлопцями: Ніби думки їх невеселі сплелися в мінорному акорді.

— Всі шляхи ведуть до Ляйму.

— Сказав Петро Савинов і повісився з горя.

— Ні, Ігорок, я не повішусь. Я повернусь додому.