Чорний лабіринт
- Автор: Сичевський Василь Павлович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Чорний лабіринт». Краткое содержание книги:
В постійній боротьбі на грані життя і смерті формуються характери героїв пригодницького роману Василя Сичевського «Чорний лабіринт». Кинуті в американські табори для переміщених, вони ні на мить не залишають думки про повернення на рідну землю. Наклепами, брехнею і безсоромними провокаціями намагається заплутати їх у свої тенета американська розвідка, та і в цьому двобої перемагає глибокий патріотизм радянських людей.
В романі відтворюється життя конаючого гітлерівського рейху, викривається людиноненависницьке єство фашизму, розвінчується облудна мораль рицарів наживи — американських імперіалістів та їх воєнщини.
Роман «Чорний лабіринт» — друга книга молодого письменника. Перша — повість «Чаклунка Синього Виру» вийшла у видавництві «Молодь» в 1962 році.
Василь Сичевський — учасник Великої Вітчизняної війни, вихованець Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, нині працює режисером Української студії хронікально-документальних фільмів.
— Що ж, Федоре, бачу, ти ще не дозрів до розуміння; так би мовити. Чистеньким хочеш залишитись. Повернешся додому, скрутять тобі в'язи, як і батькові твоєму скрутили.
— А ми вам пропонуємо вільний світ, пане Крайніченко, — встряв у розмову Дайн-Рябчук, — повірте мені. Я бачив усе те на власні очі: Америка, Європа. Я був у Греції. Скрізь люди живуть. Живуть без совєтів. І ви житимете. Ось як я. Хіба міг би я там, у нас, купити готель, мати такий ресторан, бути хазяїном?
— Тебе б розкуркулили — і на Соловки, — зауважив Кислицький.
— Ну скажіть, чим моє життя гірше за ваше? — наполягав Дайн.
— Ви цього не зрозумієте.
— Чому ж? Може, ви мене переконаєте?
— Що вам сказати, пане. Ви пропонуєте вільний світ. І не підозрюєте навіть, що обіцяєте мені те, чим самі не володієте. Живете на чужих харчах, а обіцяєте свиту з панського плеча. Обіцяєте волю, а хто з вас її бачив?
— Ох, як правильно ти говориш, — несподівано зірвався на ноги Хорст. — Воля? Хто з вас її бачив? Може, ти, Стефане? Брешеш! Ти все життя як гад звиваєшся і служиш, служиш, служиш. Пес, і той щасливіший за тебе. А ти… Та хіба тільки ти. Всі ми, на жаль, порядні свині.
— Виведіть його, він п'яний, — скрикнула Сабіна.
— Ходімо, ходімо, Хорсті, — просила Ютта.
— Зараз, Ютт, я піду. І не дивіться на мене так, містер Керк, гостино уже немає, і я нас не боюся. Ви прийдете до мене, як друг мого родовитого гросфатера, а я ще подумаю, чи продати вам ту землю.
— Не звертайте на нього уваги, він ледве тримається на ногах, — шепотіла Керку Сабіна. — Ютт, виведи його.
Дівчина повела Хорста до дверей.
— Вибачте йому, містер Керк, — промовила Сабіна. — Молодий, зелений, — підтримав дружину Дайн-Рябчук. Але настрій уже було зіпсовано. Званий обід почався невдало.
— Я кохав її, мою Раймонду, — промовив Хорст, важко спираючись на плече сестри.
— Раймонду? — здивувалась Ютта. — Це, мабуть, та блондинка, що катається десь на твоїй машині?
Хорст заперечно хитнув головою.
— Ні. Ти не знаєш її. Ми зустрілися в Монте-Карло. Разом пробиралися до Берліна, а потім… Манфред. Він ішов попереду. Вода холодна, як обійми смерті. Нас закидали гранатами. Я витяг Манфреда з води. Біля ніші вона впала. Я ніс її на руках, поклав на якісь ящики. Вона була єдиною. Моє серце… Вона взяла його з собою в могилу. Тепер ось тут — крижана порожнеча. Ютті, чому бог так обікрав мене? Адже я не зробив йому нічого такого. Скажи, Ютт, за що?
— А куди ж дівся Манфред?
Вони стояли на Орлеансплаці, біля пошти. Хвилин десять тому прийшов нюрнбергський експрес. Від Остбангофа на площу висипали пасажири, розтікалися тротуарами, сідали в таксі, юрмилися біля автобусної зупинки.
— Я знаю, ти ненавидиш мене, але я більше не можу. Ми кинули Манфреда пораненого і втекли… Втекли, як жалюгідні боягузи, рятуючи свою шкуру. Зрозумій мене, Ютт, я був у такому стані. Померла Раймонда… Я не тямив, що робив…
Вона глянула на нього так, ніби вперше побачила.
— Не верзи дурниць, ти п'яний.
— Я сказав правду, Ютті. Думка, що я покинув товариша на вірну смерть, переслідує мене, не дає спокою. Манфред був мені другом.
— Не говори про Манфреда, як про покійника. Він живий.
— Живий? — Хорст схопив її за руку. — Звідки ти знаєш?
— Він надіслав листа…
Довгий гудок паровоза заглушив її слова, вдарив у мозок болючою згадкою. «Ютті, кохана Ютті, я повернусь…» Вона біжить платформою заплакана, проштовхується між жінок, дітей, стариків. Тікає, ховається в ніч червоний вогник на останньому вагоні. Болем лягає у душу стукіт коліс солдатського ешелону, а довгий тужливий гудок тупо б'є в серце. «Ютті, кохана Ютті, я повернусь…»
Не стерлося, не забулося — стоїть перед очима, ніби те відбувалося вчора. Хорст кинув Манфреда пораненого…. «Треба ненавидіти, а я не можу. Чому? Мабуть, тому, що Хорст сам нещасний, заплутався, блукає, як у темряві. І ніхто не подасть йому руки, не виведе з мороку. Як він сказав про мене: кинули в юнррівську каламуть і чекають, поки хтось на гачок підчепить.:. Правильно сказав. Нікому я не потрібна, ні батькові, ні матері. Ненавидіти… Кого мені ненавидіти? Якби не те болюче і радісне почуття до Манфреда, втратила б віру, пустилася б берега і, мабуть, пила б, як Хорст. І тоді, напевне, ненавиділа б усіх».