25 портретів на тлі епохи

У Чехословаччині, так само, як і в інших країнах Східної Європи, які після Другої світової війни потрапили, чи, точніше, були примусово включені в «зону інтересів» СРСР, у другій половині 40-х років минулого століття було встановлено жорстоку комуністичну диктатуру радянського взірця. Так само було проведено тотальну націоналізацію і колективізацію сільського господарства, так само було скасовано свободу слова та інші громадянські свободи, так само жорстоким репресіям було піддано всіх потенційних ворогів «народної» влади, а потім почалися чистки в лавах самої Комуністичної партії — найвизначнішою їхньою жертвою став генеральний секретар ЦК Рудольф Сланський, який «виявився» тітоїстом — послідовником бунтівного югославського лідера, що не підкорився сталінському диктату. Сланського, так само, як і міністра закордонних справ, члена Компартії з 1922 року Владіміра Клементіса, який виявився «словацьким буржуазним націоналістом», було повішено. Адже в Чехословаччині, на відміну, скажімо, від практично однонаціональних Польщі, Болгарії чи Угорщини, точилася ще й боротьба з «буржуазними націоналістами» — словацькими. Під цю кампанію потрапило чимало словацьких патріотичних діячів не лише правого та центристського, а й комуністичного спрямування. Розправилися й із більшістю комуністичних функціонерів єврейського походження.

У період між Першою та Другою світовими війнами рівень економічного та соціального розвитку чеських земель був радше не «східно-», а західноєвропейським — Чехія та Моравія були значно більш розвинутими, ніж сусідня Австрія, і їх можна було порівнювати не з Польщею та Угорщиною, а з Бельгією чи Швейцарією (Словаччина була набагато відсталіша, не кажучи вже про злиденну «Пудкарпатску Русь» — Закарпатську Україну). Крім того, Чехословаччина, єдина з усіх європейських країн, що після 1945 року потрапили у сферу впливу СРСР, у 20—30-ті роки минулого століття не піддалася спокусі авторитаризму і зберігала в себе класичний демократичний устрій. При владі перебували ліві ліберали. Чехословаччина, на відміну від Угорщини, Румунії чи Болгарії, не була під час Другої світової війни союзницею нацистської Німеччини, тож чехи не мали почуття вини за це. Відтак рівень сприйняття та схвалення комуністичних перетворень за взірцем СРСР у країні завжди був невисокий. І давні історичні симпатії чехів та словаків до російських «братів-слов’ян», так само, як недавні спогади про звільнення Червоною армією від німецьких окупантів, мало чому могли тут зарадити. Адже в умовах централізованого соціалістичного планування держава стрімко втрачала статус однієї з найрозвинутіших країн Європи, а задушлива атмосфера політичної несвободи була нестерпною для більшості з тих, хто звик жити за цілком інших умов. Попри це в Чехословаччині не було збройного антисоціалістичного підпілля і партизанських загонів, як, скажімо, в сусідній Польщі. Причина — надглибокі відмінності між національними характерами чехів та поляків.