25 портретів на тлі епохи
- Автор: Пидлуцкий Алексей
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6018-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «25 портретів на тлі епохи». Краткое содержание книги:
Александер Дубчек практично не пам’ятав Словаччини, пригадував лише кілька окремих образів. Своїм рідним містом він вважав Пішпек — курява на небрукованих покручених вулицях, барвисті східні базари, однокласники-киргизи назавжди залишилися в його пам’яті.
1932 року родина переселилася до Горького — саме було побудовано Горьківський автомобільний завод. Тоді чимало деталей у кабіні автомобіля виготовлялося з дерева, і заводу потрібні були кваліфіковані теслі. Тим часом радянська влада саме почала «згортати» виробничу кооперацію як «дрібнобуржуазну». Відтак Штефан Дубчек завербувався на завод, і невдовзі родина отримала окрему квартиру в мікрорайоні, побудованому для працівників ГАЗу. На заводі працювала група американських інженерів і техніків «Форда», які передавали радянським автомобілебудівникам секрети своєї справи.
Перекладачів не було, і тесля Дубчек, який досконало знав англійську, кілька місяців «посередничав» між «буржуазними» фахівцями й адміністрацією заводу. Александер ходив до російської школи, добре вчився, мріяв після школи вчитися в інституті, був, за його спогадами, переконаним радянським патріотом. Щоправда, ще 1937 року його вразило, що майже щотижня учням доводилося виривати зі своїх підручників історії та суспільствознавства цілі сторінки, присвячені «видатним діячам Комуністичної партії та Радянської держави» — Бухаріну, Рикову, маршалу Тухачевському, — які «раптом» виявилися «ворогами народу».
1938 року Раднарком СРСР поставив усіх іноземців, які постійно мешкали в Союзі, перед вибором — або відмовитися від свого громадянства і стати радянськими підданими, або негайно залишити СРСР. Родина Дубчеків вирішила повертатися до Словаччини, де в них не було ні кола ні двора. За межі СРСР не вільно було вивозити жодної копійки радянських грошей, не можна було їх і обміняти на іноземну валюту. І Александер пригадує, як на прикордонній станції у Волочиську він запхав до конверта кілька рублів, що завалялися в його кишені, і відправив їх поштою своєму другу-однокласнику до Горького.
У Словаччині родина Дубчеків оселилася в місті Тренчині в будинку Штефанового брата Міхала — кооператора. Александер влаштувався учнем слюсаря на заводі «Шкода» в Дубниці, за 15 кілометрів від Тренчина, і за кілька місяців уже став слюсарем. На тому ж заводі працював його брат Юліус і майбутня Александерова дружина Анна, родина якої теж повернулася з СРСР.
Родина Дубчеків повернулася до Чехословаччини в недобрий час — через кілька тижнів після Мюнхенської угоди, яка передала нацистській Німеччині Судетську область, а гортістській Угорщині — південні райони Словаччини. А 14 березня 1939 року Гітлер повністю ліквідував Чехословаччину, перетворивши чеські землі на «Протекторат Чехію та Моравію» і визнавши незалежність проголошеної напередодні Словацької держави. До влади у Братиславі прийшла правоклерикальна Словацька народна партія — глінковці (за іменем засновника цієї партії католицького священика Андрея Глінки). Президентом нової держави став Йозеф Тісо — теж католицький священик, який прийшов на зміну померлому Глінці. Дубчеки, які були лівими та ще й протестантами за віровизнанням, ніяких симпатій до правих клерикалів-католиків не мали. Вся родина підтримувала ідею відродження Чехословаччини. Це цілком збігалося з позицією забороненої Комуністичної партії Чехословаччини, автономною частиною якої стала Комуністична партія Словаччини. До цієї підпільної партії і вступив усередині 1939 року 17-річний Александер Дубчек. Після пакту Молотова — Ріббентропа, коли СРСР визнав існування Словаччини як незалежної держави, словацькі комуністи зняли гасло відновлення Чехословаччини і висунули натомість нове: «За комуністичну Словаччину!». Щоправда, після нападу нацистів на СРСР у червні 1941 року «раптом» знову виявилося, що ніякої окремої Словацької держави немає і бути не може. Активної підпільної роботи Александер не вів і сумлінно працював слюсарем на заводі «Шкода», який виготовляв снаряди для вермахту. Натомість Дубчек-старший уже з 1940 року перебував на нелегальному становищі і з квітня 1942 року був членом третього (склади двох перших було заарештовано) підпільного ЦК КПС із трьох осіб. Через три місяці його було заарештовано, і до кінця війни Штефан Дубчек сидів спершу у словацькій в’язниці, а потім у концтаборі Маутгаузен, де дивом вижив. Уже з першого дня Словацького національного повстання проти німецьких військ, які саме окупували країну, — 29 серпня 1944 року — Александер і Юліус Дубчеки приєдналися до повстанців. Юліус загинув у бою з німцями, а Александер був двічі поранений, другий раз тяжко — в ногу. Після поразки повстання він переховувався. Тоді лікар на прізвище Бойко врятував Дубчеку ногу, а можливо, й життя. Через кілька місяців після звільнення країни Дубчек спробував розшукати лікаря, щоб віддячити йому. Але з’ясувалося, що НКВС заарештувало Бойка і вивезло його до СРСР, де він отримав 25 років таборів. Єдина вина лікаря полягала в тому, що батьки-білоемігранти дитиною вивезли його до Чехословаччини після громадянської війни в Росії. 10 років Дубчек писав до всіх радянських інстанцій, вимагаючи повернути волю учасникові антифашистської боротьби. Бойко повернувся до Словаччини абсолютно хворим тільки 1956 року і наступного року помер.