Війна і мир 1-2
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1952
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 1-2». Краткое содержание книги:
Він нікого не знав, і, незважаючи на його чепурний гвардійський мундир, усі ці вищі люди, що снували по вулицях, у франтівських екіпажах, у плюмажах, стрічках та орденах, придворні і військові, здавалося, стояли так незмірно вище за нього, гвардійського офіцерика, що не тільки не хотіли, але й не могли визнати його існування. У приміщенні головнокомандуючого Кутузова, де він спитав про Волконського, всі ці ад'ютанти і навіть денщики дивилися на нього так, неначе бажали запевнити його, що таких, як він, офіцерів, дуже багато сюди волочиться і що всі вони вже дуже набридли. Незважаючи на це, чи скоріше внаслідок цього, другого дня, п'ятнадцятого числа, він по обіді знову поїхав до Ольмюца і, ввійшовши в будинок, що його займав Кутузов, спитав про Волконського. Князь Андрій був удома, і Бориса провели до великої зали, в якій, певне, раніш танцювали, а тепер стояло п'ять ліжок, різнорідні меблі: стіл, стільці і клавікорди. Один ад'ютант, ближче до дверей, у персидському халаті, сидів за столом і писав. Другий, червоний, товстий Несвицький, лежав на ліжку, підклавши руки під голову, і сміявся з офіцером, що підсів до нього. Третій грав на клавікордах віденський вальс, четвертий лежав на цих клавікордах і підспівував йому. Волконського не було. Ніхто з цих добродіїв, помітивши Бориса, не змінив своєї пози. Той, який писав і до якого звернувся Борис, з досадою обернувся і сказав йому, що Волконський черговий і щоб він ішов у двері ліворуч, до приймальні, коли йому треба бачити його. Борис подякував і пішов до приймальні. У приймальні було чоловік десять офіцерів та генералів.
У той час, як увійшов Борис, князь Андрій, презирливо прищурившись (із тим особливим виглядом чемної втоми, яка ясно говорить, що, якби не мій обов'язок, я б і хвилини з вами не розмовляв), вислухував старого російського генерала в орденах, який майже навшпиньки, виструнчений, з солдатським догідливим виразом багрового обличчя щось доповідав князеві Андрію.
— Дуже добре, зачекайте, будь ласка, — сказав він до генерала по-російському, з тією французькою вимовою, з якою він говорив, коли хотів говорити презирливо, і, помітивши Бориса, не обертаючись більш до генерала (який бігав за ним, благаючи ще щось вислухати), князь Андрій з веселою усмішкою, киваючи йому, повернувся до Бориса.
Борис у цю хвилину вже ясно зрозумів те, що він передбачав раніш, — саме те, що в армії, крім тієї субординації та дисципліни, яка була написана в уставі і яку знали в полку і він знав, була друга, більш істотна субординація, та, що примушувала цього затягнутого, з багровим обличчям генерала шанобливо дожидатися, тимчасом як капітан князь Андрій для свого задоволення вважав за зручніше розмовляти з прапорщиком Друбецьким. Більше ніж будь-коли Борис вирішив служити не за тією писаною в уставі, а за цією неписаною субординацією. Він тепер почував, що лише внаслідок того, що його було рекомендовано князеві Андрію, він уже став одразу вищим за генерала, який в інших випадках, у строю, міг знищити його, гвардійського прапорщика. Князь Андрій підійшов до нього і взяв за руку.
— Дуже шкода, що вечора ви не застали мене. Я цілий день проморочився з німцями. Їздили з Вейротером перевіряти диспозицію. Як німці візьмуться за акуратність — кінця нема!
Борис усміхнувся, наче він розумів те, про що, як про загальновідоме, натякав князь Андрій. Але він вперше чув і прізвище Вейротера і навіть слово диспозиція.
— Ну що, мій дорогий, усе в ад'ютанти хочете? Я про вас подумав за цей час.
— Так, я думав, — мимоволі чогось червоніючи, сказав Борис, — просити головнокомандуючого; до нього був лист про мене від князя Курагіна; я хотів просити лише тому, — додав він, немов просячи пробачення, — що, боюсь, гвардія не буде в бою.
— Добре! добре! ми про все переговоримо, — сказав князь Андрій, — тільки дайте доповісти про цього пана, і я належу вам.
У той час, як князь Андрій ходив доповідати про багрового генерала, генерал цей, видно, не поділяючи Борисових уявлень про вигоди неписаної субординації, так уперся очима в зухвалого прапорщика, який перешкодив йому закінчити розмову з ад'ютантом, що Борисові стало ніяково. Він одвернувся і нетерпляче ждав, коли повернеться князь Андрій з кабінету головнокомандуючого.
— Ось що, мій дорогий, я думав про вас, — сказав князь Андрій, коли вони пройшли до великої зали з клавікордами. — До головнокомандуючого ходити вам нема чого, — говорив князь Андрій, — він наговорить вам цілий міх приємних речей, скаже, щоб приходили до нього обідати («це було б ще не так погано для служби за тією субординацією», — подумав Борис), але з цього далі нічого не вийде; нас, ад'ютантів та ординарців, незабаром буде батальйон. Але ось що ми зробимо: у мене є хороший приятель, генерал-ад'ютант і прекрасна людина, князь Долгоруков; і хоч ви цього можете не знати, але річ у тому, що тепер Кутузов з його штабом і ми всі зовсім нічого не важимо: усе тепер зосереджується в государя; так ось ми ходімо до Долгорукова, мені й треба піти до нього, я вже йому казав про вас; то ми й подивимося, чи не вважатиме він за можливе влаштувати вас при собі або де-небудь там, ближче до сонця.