Війна і мир 1-2
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1952
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 1-2». Краткое содержание книги:
Зупинившись навпроти Павлоградського полку, государ сказав щось по-французьки австрійському імператорові і усміхнувся.
Побачивши цю усмішку, Ростов сам мимохіть почав усміхатися і відчув ще дужчий приплив любові до свого государя. Йому хотілося виявити чим-небудь свою любов до государя. Він знав, що це неможливо, і йому хотілося плакати. Государ викликав полкового командира і сказав йому кілька слів.
«Боже мій! що зі мною було б, якби до мене звернувся государ! — думав Ростов. — Я помер би від щастя».
Государ звернувся і до офіцерів:
— Усім, панове (кожне слово чулося Ростову, як звук з неба), дякую від усієї душі.
Який щасливий був би Ростов, якби міг тепер померти за свого царя!
— Ви заслужили георгіївські знамена і будете гідні їх.
«Тільки померти, померти за нього!» — думав Ростов.
Государ ще сказав щось, чого не розібрав Ростов, і солдати, надриваючи свої груди, закричали «урра!»
Ростов закричав теж, пригнувшись до сідла, скільки мав сили, бажаючи пошкодити собі цим криком, аби тільки виявити цілком своє захоплення государем.
Государ постояв кілька секунд навпроти гусарів, неначе він був у нерішучості.
«Як міг бути у нерішучості государ?» — подумав Ростов, а потім навіть і ця нерішучість здалася Ростову величною і чарівною, як і все, що робив государ.
Нерішучість государева тривала одну мить. Нога государева з вузьким гострим носком чобота, як носили в той час, доторкнулась до паху енглізованої гнідої кобили, на якій він їхав; рука государя в білій рукавичці підібрала поводи, і він рушив у супроводі моря ад'ютантів, що безладно загойдалося. Далі й далі від'їжджав він, зупиняючись біля інших полків, і, нарешті, тільки білий плюмаж його видно було Ростову з-за почту, що оточував імператорів.
Серед панів почту Ростов помітив і Волконського, який ліниво й розпущено сидів на коні. Ростову згадалася його вчорашня сварка з ним і постало питання, слід — чи не слід викликати його. «Певна річ, не слід, — подумав тепер Ростов… — І чи варто думати й говорити про це в таку хвилину, як тепер? У хвилину такого почуття любові, захвату й самозречення, що важать усі наші сварки та образи!? Я всіх люблю, всім прощаю тепер», — думав Ростов.
Коли государ об'їхав майже всі полки, війська стали проходити повз нього церемоніальним маршем, і Ростов на недавно купленому в Денисова Бедуїні проїхав у замку свого ескадрону, тобто сам один і просто перед очима государя.
Не доїжджаючи до государя, Ростов, чудовий їздець, двічі всадив остроги своєму Бедуїнові і довів його щасливо до того шаленого алюру рисі, якою частенько йшов розгарячений Бедуїн. Підігнувши запінену морду до грудей, відділивши хвоста і наче летючи в повітрі й не торкаючись до землі, граціозно і високо викидаючи і змінюючи ноги, Бедуїн, теж почуваючи на собі погляд государя, пройшов прекрасно.
Сам Ростов, загнувши назад ноги й підібравши живота і почуваючи себе одним шматком з конем, з нахмуреним, але блаженним обличчям, чортом, як казав Денисов, проїхав повз государя.
— Молодці павлоградці! — промовив государ.
«Боже мій! Який би я був щасливий, якби він сказав мені зараз кинутись у вогонь», — подумав Ростов.
Коли огляд закінчився, офіцери, новоприбулі й кутузовські, стали сходитися групами і почались розмови про нагороди, про австрійців та їх мундири, про їх стрій, про Бонапарта і про те, як йому погано доведеться тепер, особливо коли підійде ще корпус Ессена, і Пруссія стане на наш бік.
Але найбільше в усіх гуртках розмовляли про государя Олександра, переказували кожне його слово, рух, і захоплювались ним.
Усі лише одного бажали: під проводом государя скоріше йти проти ворога. Під командою самого государя не можна було не перемогти хоч би там кого, так думали після огляду Ростов і більшість офіцерів.
Усі після огляду були впевнені в перемозі більше, ніж могли б бути після двох виграних битв.
IX
Другого дня по огляді Борис, одягнувшись у кращий мундир і напучуваний побажаннями успіху від свого товариша Берга, поїхав у Ольмюц до Волконського, бажаючи скористатися з його ласки і влаштувати собі якнайкраще становище, особливо становище ад'ютанта при важній особі, що здавалося йому вельми привабливим у армії. «Добре Ростову, якому батько присилає по десять тисяч, розводитися про те, як він нікому не хоче кланятися і ні до кого не піде за лакея; а я, нічого не маючи, крім своєї голови, повинен зробити свою кар'єру і не пропускати нагоди, а користатися з неї».
В Ольмюці він не застав цього дня князя Андрія, Але побачивши Ольмюц, де стояла головна квартира, дипломатичний корпус і жили обидва імператори із своїми почтами — придворних, близьких осіб, він ще більше пройнявся бажанням належати до цього верховного світу.