Посмертні записки Піквікського клубу

— О, тут то й є питання, — лукаво сказав Сем. — І хто б це міг переказувати мені про вас?

— Мабуть, містер Мазл?

— Ні, — урочисто похитав головою Сем, — не він.

— Тоді — куховарка?

— Напевне, так, — погодився Сем.

— Це — щось неймовірне; ніколи не чула про таке, — сказала Мері.

— Та й мені не доводилось, — признався Сем. — Але, Мері, серденько моє,—тут Сем став надзвичайно ніжний, — у мене є одна дуже пильна справа. Торкається вона одного з друзів мого пана — містера Вінкла. Може, ви пригадуєте його?

— Це той, у зеленому фраку? — спитала Мері.— Пам’ятаю.

— Ну, так він страх як закохався, і те кохання зовсім закрутило йому голову.

— Що ви кажете? — здивувалась Мері.

— Правду, — запевнив Сем. — Та де було б іще нічого, якби ми могли знайти його любу, — і Сем з численними відбігами, присвяченими красі самої Мері і невимовним мукам, яких він зазнавав відтоді, коли бачив її востаннє, докладно розповів про теперішнє прикре становище містера Вінкла.

— Та що ви! — сказала Мері. — Я ніколи не була в такому становищі.

— Звичайно, не були, — промовив Сем. — І ніхто не був та й не буде ніколи. От я й блукаю тут, немов той вічний мандрівник, — був такий спортсмен, голубко Мері; може ви чули про нього? Завжди змагався з часом і ніколи не вкладався спати, — та шукаю якусь міс Арабеллу Елен.

— Кого? — скрикнула вражена покоївка.

— Міс Арабеллу Елен.

— Боже мій! — верескнула Мері. — Та вона вже тижнів Із шість як живе в цьому будинку, — і дівчина показала на ворота, у які ввійшов сердитий конюх. — їхня покоївка, що услуговує й панночці, казала мені про це. Ми якось, коли пани ще спали, розмовляли з нею через паркан.

— Так вони, кажете, ваші сусіди?

— Найближчі, — відповіла Мері.

Це повідомлення дуже вразило містера Веллера. Щоб не впасти, він мусив оповити талію своєї гарненької бесідниці, і опанував себе лише по тому, як вони обмінялися кількома поцілунками.

— Ну, коли це не щастя, то я не знаю вже, де його й шукати, — сказав нарешті Сем. — Найближчий будинок! А я оце цілий день намагаюся передати їй одне доручення.

— Тепер ви нічого їй не передасте, бо вона завжди буває з старою леді і тільки ввечері виходить погуляти в садку сама.

Сем трохи подумав і склав такий план військових дій: смерком, коли Арабелла звичайно іде в прохідку, він повернеться сюди. Мері пустить його до свого саду. Там він добудеться до межі з садом Арабелли, вилізе на мур і, під захистом крислатої груші, поговорить з дівчиною й спробує сьогодні ж улаштувати зустріч містера Вінкла з нею. Нашвидку обговоривша з Мері деякі деталі, він заходився допомагати їй витрушувати килими. Не знаємо точно, скільки килимів вони витрусили, але можемо гадати, що їх було стільки» скільки разів Сем поцілував гарненьку покоївку.