Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»

Кандидат технічних наук, доцент, автор десятків наукових праць, Микола Карнаухов все своє життя дуже наполегливо працював, не дозволяв собі змарнувати й хвилини: він завжди чимось займався або про щось глибоко думав. Та так, що й не докликатися. У свої майже п’ятдесят він покинув рівненський університет, у якому викладав, і поїхав воювати. Воював і писав вірші. Казав, що кудись треба виливати все відчуте, пережите, побачене й вимріяне у вогких окопах. Тому писав вірші й надсилав їх то дружині, то синові, то мамі чи сестрі, то друзям-співробітникам. Друзі — Світлана та Микола Пікули, зібрали їх у самвидавну збірку. Він писав вірші й раніше: матері на ювілей чи доні Оксані (від першого шлюбу), заради якої був готовий прихилити небо, аби лиш вона усміхалася. У них були непрості стосунки, згадує Галина, але для Миколи Оксана була, мабуть, половиною світу.

Востаннє їм вдалося порозмовляти 2-го лютого. А наступного дня Галина просто не почула Миколиного дзвінка, коли їхала в маршрутці: так в її телефоні й залишилися ті «2 пропущені дзвінки» від її чоловіка. Його мобільний оператор не впорався: Коля почав дзвонити матері з інших номерів, бо знав напам’ять лише цифри її номеру. А мати вже переповідала всі новини Галині: що цілий-живий, але стоїть під Дебальцевим. Чорнухино.

Дружині він тільки надсилав смс-повідомлення: як в нього справи, яку «беху» підбили й таке інше. Від тривоги, нічних кошмарів і тригодинного сну в добу, у день загибелі Миколи, 6 лютого, у Галини стався гіпертонічний криз: її забрали до лікарні й тоді почалися навідуватися сновидіння.

— То я потім зрозуміла, що він приходив у них до мене попрощатися. А через день чи навіть два до мене зателефонувала чоловікова сестра й каже: «Певно, з Миколою нашим біда, бо він не виходить на зв’язок і не телефонує». Я ж їй кажу, щоб не хвилювалася, бо там нема зв’язку з Київстаром, то як тільки з’явиться мережа, він набере. Але, звісно, після її дзвінка я стала набирати Колиних побратимів, військкомат і цікавитися, що там і як. І тоді Саша, його побратим із Рівного, подзвонив і сказав: «Двоє вирвалися з Чорнухиного, але Миколи серед них немає, а четверо вбиті, і Миколи серед них також немає». Звісно, я подумала, що він міг потрапити в полон або що йому таки вдалося вирватися відтіля, але ще просто не добрався. Ми подали в розшук, і Микола вважався зниклим безвісти. Шукали. А потім з’явилося це відео... бойовики зайняли двір, де були наші хлопці, і знімали їх на відео вже мертвих. Звісно, обшукали їх, знайшли телефон, на якому було відео з нашими, вони говорили, що ми переможемо, і Микола там кілька слів сказав: «Мій позивний «Нежурись», і моя банда не журиться, і ми їх порвемо».

Вони тоді були сповнені надії...