Твори в п'яти томах. Том V
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #5
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том V». Краткое содержание книги:
В цьому томі подано тільки вибрані оповідання. Всі вони друкуються з деякими змінами та виправленнями.
Рукою, що виросла праворуч, начальник інформації явно хотів замислено почухати собі довге вухо, але стримався, і його рука зникла так само несподівано, як і з’явилася.
— Ви неуважні, Номере Чотири, — вів далі Капітан. — Де дисципліна?
— Пробачте, Капітане, — покірно відповів Номер Чотири.
— Все це у нього від удару об чужу планету, — шанобливо додав Номер Три.
— Отже, я сказав, що тепер черга за цією новою планетою, — вів далі Капітан. — Її мешканців ми ще не знаємо. Але маємо знати про них усе. Спочатку нижчі зразки тваринного світу. Потім вищі. Все це покладається на вас, Номере Три, і відразу ж беріться до роботи. Нам нема коли ждати… Що?..
— Пробачте, Капітане, — зам’явся начальник інформації, — мені здавалося, що треба зробити ще додаткові проби. Можливо, повітря і вода на цій планеті…
Його голе зморшкувате тіло напружилося, збираючись брижами навколо круглих очей. Він, мабуть, дуже хотів допомогти собі жестами, проте дисципліна не дозволяла йому витягти з тіла ані руки, ані пальця, якщо цього не робив Капітан. Але командир презирливо мовчав, запитливо втупивши в нього холодний погляд. Нарешті він сказав:
— Зайві розмови, Номере Чотири! Більше ніяких проб не треба. Досить і того, що виявив аналіз. Зрозуміло? І, будь ласка, більше не перебивайте мене. Командую я. Вам, офіцерові Великих Молюсків, слід було б знати це… Що, Номере Три?
— Ще раз пробачте, Капітане, — так само шанобливо мовив начальник розвідки, — це у Номера Четвертого ненавмисно. На нього справді погано вплинув удар об чужу планету. Він не втримався на ступнях у ту мить, і от… не встиг ще одужати…
— Все одно, дисципліна є дисципліна, — суворо відповів Капітан. — Так чи інакше, мені доведеться ще раз нагадати вам, Номере Чотири, наш головний наказ. Тим більше, що з мешканцями цієї планети, дуже схожої на сусідню, нам нема чого панькатись. Вони надто мало розвинуті, ці мешканці, в них надто низький рівень. Ми, Великі Молюски, для них всевладні! Адже саме ми відкрили собою велику еру процвітання. Ми, Великі Молюски, а не якась там людина, — так, здається, називають себе мешканці цієї планети? Людина, що походить з мізерних риб, — ха-ха-ха! Хіба можна ставитися до неї серйозно, ха-ха-ха!
Тепер, коли Капітан засміявся губами, що з’явилися у нього цієї хвилини, дозволили собі всміхнутися й офіцери: під їхніми круглими очима раптом виникли такі ж самі губи, що й зобразили сміх.
— Ми оволоділи мистецтвом міжпланетних космічних подорожей, ми можемо як завгодно змінювати нашу зовнішність, досить нам тільки побажати цього. Нам бракує тільки одного — життєвого простору. Вона вмирає, наша планета, і ми мусимо знайти іншу. Це зрозуміло вам, Номере Чотири? Ми знайдемо іншу планету і, якщо треба буде, винищимо корінне населення її!
Капітан зробив широкий жест рукою, що з’явилась у нього, окреслюючи простір навколо міжпланетного корабля. Відразу ж такі самі кінцівки виникли й в обох офіцерів. Номер Три повторив своєю рукою Капітанів жест, а Номер Чотири непомітно потер собі вухо, що боліло від удару. Проте Капітан не звернув на це уваги.
— Що скажете ви, Номере Три?
— Наказ буде виконано, Капітане.
— Та візьміть добрих розвідників, щоб копії були бездоганні. Штук п’ятнадцять добрих копій… Як ми робили це на сусідній планеті. Пригадуєте, Номере Три?
— Так точно, Капітане.
Командир обернувся до начальника інформації.
— Ну, а вам зрозуміло, Номере Чотири?
— Так точно, Капітане. Як тільки вивчимо всі зразки, одразу приготуємо копії, і тоді розвідники зберуть потрібну інформацію.
— Отепер уже все правильно, Номере Чотири! Капітан простягнув руку і поплескав начальника інформації по плечу, що виникло у того на тілі саме тоді, коли його торкнулася рука командира.
— Дуже добре. Я задоволений вами, офіцери. Можете йти!
Теплого серпневого вечора риба у річковій заводі під лісовою галявиною клювала на диво добре. Скинувши з себе сорочку, а потім і штани, Стьопа Лозніков ледве встигав наживлювати вудки. Він весело примовляв:
— Ще окунець… Ще пліточка… Ох, і здорово клює! Ти б, Петре, вудив. Та й Захарові Івановичу не зашкодило б… Таку юшку зваримо для хлопців, пальці оближуть!
Петро Селін поляскав себе рукою по стегну й лінькувато обізвався:
— Неохота… У мене своє діло є. Я краще візьмуся до геології. — І він заглибився в сторінки пошарпаного підручника, погладжуючи по спині вівчарку Джоя.
— Нічого, Стьопо, працюй, — мовив і старший геолог Захар Іванович, зазираючи у відерце, де тріпалася спіймана риба. — Коли отак клюватиме, ти й сам цілком упораєшся. Та й пізнувато вже — незабаром сонце зайде! Викупаємося ще разок — і я поїду додому готувати юшку. А ви собі ночуйте на березі річки…