Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
Повернувшись доріжкою додому, я вирішив почистити у ванній зуби й поголитися. За цих кілька днів усе обличчя обросло чорною щетиною, і тепер я скидався на врятовану жертву корабельної катастрофи. Я вперше відпустив таку бороду. Хотів залишити, але, трохи подумавши, вирішив усе-таки поголитися. Мені здалося, що буде краще, якщо обличчя залишиться таким, яким було, коли з дому пішла Куміко.
Розпаривши обличчя гарячим рушником, я щедро вимазав його кремом для гоління й повільно, щоб не порізатися, взявся голити щетину — спочатку на підборідді, на лівій щоці, потім на правій. Поголивши праву щоку, я раптом зиркнув у дзеркало — і мимоволі відчув, як мені перехопило подих. На щоці видніла якась синювато-темна пляма. «Невже щось прилипло?» — подумав я спочатку. Я зняв з обличчя залишки крему, як слід умився з милом і спробував стерти пляму рушником. Але вона не зникла, а наче глибоко проникла у шкіру. Я провів по ній пальцем, але нічого, крім легкого жару, не відчув. Родимка! Вона з’явилася на щоці саме там, де я відчув жар, коли сидів у колодязі.
Наблизившись впритул до дзеркала, я заходився уважно розглядати пляму. Вона була відразу за щелепою, завбільшки з долоню немовляти. Синювато-темна, майже чорна, вона скидалася на «монбланівське» чорнило, яким користувалася Куміко.
Спочатку я подумав, що це — алергія на шкірі. Можливо, я отруївся чимось на дні колодязя. Скажімо, лаком. Та хіба там щось таке могло бути? Адже я освітив у колодязі ліхтарем кожну тріщину і нічого, крім землі та бетонних стін, не виявив. Зрештою, хіба від алергії чи чогось подібного з’явиться така чітка пляма?
Невдовзі мене охопила легка паніка: я розгубився, втратив орієнтацію — так, наче на мене накотилася велика хвиля й поволокла за собою. Випустивши рушник з рук, я перекинув відро для сміття, ударився об щось ногою і забурмотав якусь нісенітницю. Потім узяв себе в руки й, зіпершись об раковину, намагався спокійно обдумати, що ж робити далі.
«Ще трохи почекаю і подивлюся, що ж буде далі», — подумав я. До лікаря завжди встигну. Можливо, пляма сама зійде, як висипка, спричинена лаком. Можливо, так само швидко зникне, як і з’явилася. Я пішов на кухню і приготував кави. У шлунку було порожньо, та як тільки збирався щось з’їсти, апетит щезав, як вода, побачена в міражі.
Я ліг на диван і задивився на дощ, який щойно припустив. Раз у раз ходив до ванної і розглядав себе в дзеркалі, але ніяких змін у плямі не помічав. Вона красувалася на щоці своєю густою синявою.
Я здогадувався: єдиною причиною появи цієї плями було те, що в тому передсвітанковому видінні, схожому на сон, побаченому на дні колодязя, моя телефонна знайома провела мене за руку крізь стіну, щоб урятувати від небезпечного когось, який відчинив двері й зайшов у номер. І от тоді, коли я проходив крізь стіну, я виразно відчув жар на щоці — там, де тепер була пляма. Та, звісно, причинно-наслідковий зв’язок між проходженням крізь стіну та появою плями на щоці залишався нез’ясованим.
Чоловік без обличчя у готельному фойє сказав: «Зараз неслушний час. Зараз вам не можна тут перебувати». Він мене попередив, але я знехтував його попередженням і пішов уперед, сердитий на Нобору Ватая і на свою розгубленість. І, можливо, тому отримав цю відмітку.
А може, це тавро наклав на мене той дивний напівсон-напіввидіння. «Це не просто був сон, — казали вони за допомогою цієї плями. — Усе справді відбулося. І тобі доведеться згадувати про це щоразу, коли дивитимешся в дзеркало».
Я труснув головою. В усьому цьому надто багато непоясненного. Ясно тільки одне: я нічого не розумію. Голову знову охопив тупий біль, і я вже не міг більше думати. Нічого робити не хотілося. Ковтнувши холодної кави, я знову видивився на дощ за вікном.
Пополудні я подзвонив дядькові. І трохи з ним побалакав про се про те. Мені здавалося, що відірвуся від реального світу невідомо куди, якщо з ким-небудь не порозмовляю.
Дядько поцікавився, як почувається Куміко. Я відповів, що добре. Поїхала кудись у справах. Слід було б усе йому чесно викласти, але я не міг розповісти по порядку сторонній людині про те, що сталося зі мною останнім часом. Я ж не міг пояснити комусь того, чого сам не розумів. А тому наразі вирішив приховати від дядька правду.
— Ви довго жили в цьому домі, чи не так? — запитав я.
— Авжеж. Років шість-сім, напевне. Але постривай… мені було тридцять п’ять, коли я його купив, і прожив там до сорока двох. Виходить, сім років. Сюди переїхав, коли одружився. А до того часу постійно жив там.