Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
Я зітхнув. Та хіба я міг таке комусь сказати?
Поки я сидів бездумно, спершись ліктями, за столом, у моїй голові надзвичайно яскраво сплило голе тіло Крити Кано. Вона міцно спала на моєму ліжку, а я згадував сон, в якому я займався сексом з нею, що з’явилася в сукні Куміко. Я все ще виразно відчував дотик до її шкіри й вагу її тіла. А проте не міг чітко розділити, де закінчується дійсність і починається нереальність. Стіна між цими двома сферами починала поступово танути. Принаймні в моїй пам’яті реальне й нереальне, здавалось, співіснували поруч, майже однаково вагомі та яскраві.
Щоб вигнати з голови ці безладні сексуальні образи, мені довелося підійти до умивальника й сполоснути обличчя холодною водою. Потім я подивився на Криту. Вона, як і раніше, міцно спала, зсунувши ковдру до пояса. Видніла тільки її спина, що нагадала мені про спину Куміко в останній день. Тепер, коли я подумав про це, Крита своєю фігурою здалася мені навдивовижу схожою на Куміко. Раніше, коли вона відрізнялася зачіскою, манерою одягатися і макіяжем, я цього особливо не помічав. Вони обидві, здавалось, мали приблизно однакову вагу й однаковий зріст. Та й розмір одягу в них, видно, був приблизно той самий.
Прихопивши свою ковдру, я перейшов у вітальню, ліг на диван і розгорнув історичну книжку, яку приніс недавно з бібліотеки. Вона була про те, як до війни Японія управляла Маньчжурією і як воювала з Радянським Союзом під Номонханом. Після розповіді лейтенанта Мамії я зацікавився тодішніми подіями в Китаї і тому взяв у бібліотеці кілька книжок на цю тему. Та коли впродовж десяти хвилин пройшовся очима по докладних історичних описах, раптом відчув, що дрімаю. Поклавши книжку на підлогу, я заплющив очі, щоб дати їм трохи перепочити, але відразу поринув у сон, так і не погасивши світла.
Прокинувся я від шуму з кухні. Я пішов туди й побачив Криту, що готувала сніданок. На ній були біла майка й блакитні шорти — все з Куміко.
— Послухай, а де твій одяг? — спитав я, стоячи у дверях.
— Ой, вибачте! Ви спали, і я насмілилась узяти на час дещо з одягу вашої дружини. Це, звичайно, нахабство, та я не мала у що одягтися, — сказала Крита, повернувши голову до мене. Невідомо коли вона встигла напудритися і зачесатися під 60-ті роки. Бракувало тільки накладних вій.
— Особливо цим не переймайся. Та, власне, що сталося з твоїм одягом?
— Загубила, — просто відповіла вона.
— Загубила?
— Так, десь загубила.
Я зайшов у кухню і, спершись об стіл, спостерігав, як вона готує омлет — спритно розбила яйця, додала спецій і швидко все розмішала.
— Ти хочеш сказати, що прийшла сюди голою?
— Ага, — відповіла Крита так, ніби немає в цьому нічого дивного. — Зовсім голою. Ви ж самі знаєте. Адже накрили мене ковдрою.
— Справді, — промимрив я. — Та все-таки я хотів би знати, де і як ти загубила одяг та як добралася без нічого сюди.
— Сама не розумію, — відповіла Крита, струшуючи сковорідкою, щоб перемішати яйця.
— Сама не розумієш… — повторив я.
Крита розклала омлет на тарілках, додала вареної капусти брокколі. Підсмажила тости, поставила їх разом з кавою. Я добув масло, сіль і перець, і ми, немов молодята, сіли одне навпроти одного снідати.
Після того я раптом згадав про пляму. Крита, поглядаючи на мене, анітрохи не здивувалась і ні про що не запитувала. Я торкнувся плями — вона все ще була теплою.
— Окада-сан, не боляче?
— Зовсім ні.
Якийсь час Крита не спускала з мене очей.
— Начебто родимка.
— Мені також так здається, — сказав я. — Усе вагаюся: йти до лікаря чи ні.
— У мене таке враження, що лікар тут не зарадить.
— Можливо. Але ж не годиться залишати її в такому вигляді.
Тримаючи виделку в руці, Крита трохи задумалася.
— Я замість вас ходитиму продукти купувати або в якихось справах. Можете сидіти дома, якщо вам незручно виходити в місто.
— Дякую, звичайно. Але ж у тебе є свої справи, а я не можу тут вічно сидіти.
Крита знову трохи подумала й сказала:
— У такому разі, можливо, Мальта знає, що з плямою робити.
— Ти не могла б їй подзвонити?
— Мальта сама телефонує, а дзвінків ні від кого не приймає, — сказала Крита, хрумаючи брокколі.
— Але ж ти можеш з нею зв’язатися?
— Звісно. Ми ж сестри.
— Отже, можеш спитати в неї про пляму? Або попросити, щоб вона мені подзвонила?
— Вибачте, але я цього не можу зробити. Не можу в неї просити про когось. У нас таке правило.
Намазуючи маслом тост, я зітхнув.