Джеррі-Островик

— Ні, я не те кажу, — похитав головою Доутрі. — Нема у вас таких грошей, щоб я його віддав. Та й навіщо він вам?

— Я його вподобав, — відповів дель Мар. — Навіщо я сюди прийшов? Навіщо зійшлись сюди всі оці люди? Навіщо люди п'ють вино, держать коней, упадають за акторками, стають ченцями чи книжкогризами? Бо так їм подобається. Оце вам і вся відповідь. Ми всі робимо те, що нам до вподоби, і вганяємо за тим, чого закортить, дарма — до снаги воно нам чи ні. Ось і я вподобав вашого пса. Я хочу його мати. Так хочу, що ладен дати за нього тисячу доларів. Дивіться, он у тієї жінки на руці перстень з великим діамантом. Мабуть, вона його вподобала, захотіла, ну, й купила, не дбаючи про ціну. Він їй любіший за гроші. А ваш пес…

— Не вподобав вас, — перебив Доутрі. — І мені дивно. Він майже до кожного ласкавий, хоч і не набивається. А на вас відразу наїжачився. Навіщо вам собака, що вас не любить?

— А це вже пусте, — спокійно відказав дель Мар. — Чи любитиме він мене, чи ні, це моє діло, і я знаю, як з ним повестися, будьте певні.

Доутрі враз здалося, що під янгольською зовнішністю його розмовника ховається безмежна й невблаганна жорстокість, тим страшніша, що вона свідома. Звісно, він не подумав про це такими словами. То була й не думка, а тільки враження, почуття, що не потребує слів.

— В місті є цілодобовий банк, — провадив дель Мар. — Ходімо туди, я випишу чека, й за півгодини гроші будуть у вас у кишені.

Доутрі похитав головою.

— Нічого не вийде — навіть з ділового погляду, — відказав він. — Зважте самі. Пес заробляє мені двадцять доларів за вечір. Скажімо, він працюватиме двадцять п'ять днів на місяць. Це п'ятсот доларів, а за рік — шість тисяч. Як рахувати з п'яти відсотків річних, бо так простіше, це прибуток з капіталу в сто двадцять тисяч доларів. Ну, нехай видатки та моя платня — двадцять тисяч. Однаково виходить, що псові ціна сто тисяч. Ну, хай половина — п'ятдесят тисяч. А ви мені даєте тисячу.

— Ви, здається, гадаєте, що він у вас вічний, як земельна ділянка… — поблажливо всміхнувся дель Мар.

Доутрі зрозумів його зразу.

— Нехай він співатиме п'ять років — це тридцять тисяч. Нехай рік — це шість тисяч. А ви за шість тисяч даєте тисячу. Ні, мені таке діло не підходить… і йому теж. А крім того, навіть коли він не зможе заробляти грошей і не буде вартий ані цента, для мене він буде вартий мільйона, і як хто даватиме за нього мільйон, то я ще й не візьму.