Джеррі-Островик

Доутрі стояв, спантеличений, розгублений, і дивувався, чого ж це лікар більш нічого не робить, а сигара палила йому шкіру, поки всі почули сморід смалятини й побачили дим. Тоді Еморі, переможно засміявшися, відступив.

— Ну, робіть уже, що вам треба, — пробурчав Доутрі: він ще не встиг нічого зрозуміти, так раптово все сподіялось. — Тільки, як зробите, поясніть, будь ласка, що цо ни сказали за якусь проказу. Цей чорношкірий хлопець мій, і я не дозволю вам клепати таке на нього… чи на мене.

— Панове, ви самі бачили, — не зважаючи на ті слова, заговорив Еморі. — Два безперечні випадки, хазяїн і служник. У служника вже пізніша стадія, сполучення обох форм, а в хазяїна тільки безболісна форма. В нього ще и мізинець уражений. Заберіть їх обох. І я вам раджу, докторе Мастерсе, ретельно продезинфікувати карету, коли відвезете їх куди слід.

— Слухайте-но! — почав був Доутрі войовниче.

Еморі застережливо позирнув на Мастерса, той владно глянув на сержанта, а сержант очима віддав наказа полісменам. Однак ті не накинулись на Доутрі. Навпаки, вони позадкували від стюарда, вихопивши кийки й грізно витріщившись на нього. І їхня поведінка переконала Доутрі найдужче. Вони видимо боялися доторкнутись до нього. Коли він ступив уперед, полісмени відіпхнули його, вперши кийки йому в ребра.

— Не підходьте! — застеріг один і замахнувся кийком: мовляв, голову розвалю. — Стійте, де стоїте, і робіть, що скажуть!

Еморі враз підняв хірургічне крісло, зіпхнув а нього Квека й наказав йому:

— Надягни сорочку й стань біля свого пана.

— Та що це… — почав був Доутрі, однак недавній приятель, ніби не чуючи його, вже звернувся до доктора Мастерса:

— Чумний барак, відколи вмер той японець, стоїть порожній. Я знаю, які у вас там в управі боягузи, то дайте дезинфекційний розчин цим двом, хай самі за себе подбають.

— На бога, — заблагав Доутрі, що вже збагнув страшну правду і, приголомшений, утратив усю свою войовничість. Він торкнув пальцем нечутливе місце на лобі, тоді понюхав його. Палець тхнув смалятиною; а він і не чув, як йому палили живе тіло. — На бога, не кваптеся так. Що ж, проказа — то й проказа. Але хіба ми не можемо домовитись, як білі люди? Дайте мені дві години, і я заберуся з міста. А за двадцять чотири — з країни. Сяду на перше судно…

— І повезете заразу кудись-інде, — перебив його доктор Мастере, якому вже ввижалася шпальта в вечірній газеті, під великим заголовком, де його буде зображено як героя, святого Георгія Сан-Франціського, що з піднесеним списом обороняє місто від дракона прокази.

— Заберіть їх, — сказав Еморі, не дивлячись Доутрі в вічі.

— Гайда! Ходімо! — наказав сержант.

Двоє полісменів ступили до Доутрі й Квека, простягти вперед кийки.

— Рушайте, та хутчіш! — процідив один полісмен. — І робіть, як вам кажуть, а то голову розтрощу. Виходьте. Та скажіть чорному, щоб держався вас.