Завоювання Плассана

Того дня, коли мати запевнила її, що «абат з неї глузує», Марта пішла до церкви св. Сатюрнена. Серце її обливалося кров’ю, вона твердо вирішила востаннє звернутися з благанням до бога. Дві години провела вона в порожній церкві, проказала всі молитви, чекаючи екстазу, змучившись у марному шуканні полегшення. З упокоренням падала вона ниць на кам’яні плити, але потім підводилась обурена, із зціпленими зубами. Вся істота її знемагала в шаленому напруженні невдоволеної пристрасті. Коли вона підвелась і вийшла з церкви, небо здалося їй чорним, вона не почувала землі під ногами, вузькі вулиці справляли на неї враження якоїсь жахливої пустелі. Вона кинула капелюшок і шаль на стіл в їдальні і піднялася нагору, в кімнату абата Фожа.

Абат сидів за своїм маленьким столиком і щось обмірковував, перо випало з його рук. Він відчинив двері Марті, заглиблений у свої думки. Коли він побачив перед собою смертельно бліду Марту з палкою рішучістю в очах, він зробив гнівний рух.

— Чого вам треба? — спитав він. — Навіщо ви прийшли сюди?.. Зійдіть униз і чекайте мене, якщо ви маєте мені щось сказати.

Вона відштовхнула його і ввійшла, не кажучи ні слова.

Він повагався з хвилину, переборюючи гнів, уже підняв був руку і стояв проти неї, не зачиняючи широко відхилених дверей.

— Чого вам треба? — повторив він. — Я зайнятий.

Тоді вона пішла й сама зачинила двері. Лишившись з ним сам на сам, вона підійшла до нього і нарешті сказала:

— Мені треба поговорити з вами.

Вона сіла, оглядаючи кімнату, вузьке ліжко, жалюгідний комод і велике розп’яття з чорного дерева на голій стіні над ним; побачивши його, вона здригнулася. Од стелі віяло крижаним холодом. В порожньому каміні не було й жменьки попелу.

— Ви застудитесь, — сказав священик вже спокійніше. — Прошу вас, зійдемо вниз.

— Ні, мені треба поговорити з вами, — сказала вона знову.

І склавши руки, як на сповіді, вона повела далі:

— Я вам багато чим зобов’язана… До вашого приїзду у мене не було душі. Ви захотіли спасти мене. Завдяки вам я спізнала єдині радощі в моєму житті. Ви мій спаситель і мій отець. Вже п’ять років, як я живу тільки вами й для вас.

Голос у неї урвався, вона впала навколішки. Він спинив її рухом руки.

— І ось, — закричала вона, — тепер я страждаю, мені потрібна ваша допомога… Вислухайте мене, отче мій! Не кидайте мене. Ви не можете отак залишити мене… Я вам кажу, бог більше не чує мене. Я його вже не почуваю… Будьте милосердні, благаю вас. Порадьте мені, поведіть мене до божественної благодаті, першу радість якої ви мені відкрили; навчіть мене, що мені робити, щоб зцілитися, щоб іти далі вперед в любові до бога.

— Треба молитись, — урочисто промовив він.

— Я молилась, молилась цілими годинами, стиснувши голову руками, я жадала розчинитися в кожному слові молитви, але не дістала полегкості, я не відчула бога.