Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

Чи варто жити? Чого варте життя?

Куліш дає Каменецькому останнє розпорядження:

— Духівниця моя в столі разом з іншими документами. Коли прийде звістка про мою смерть (а я зроблю, щоб поліція повідомила формально), то Олександра Михайлівна одразу повинна ввійти в володіння друкарнею, а Вас прошу бути за її повірника — постарайтеся звести кінці так, щоб не було сорому на моєму йменні. Тарновському 3500. Продайте або ж віддайте в заклад друкарню чи як хочете, тільки щоб відразу було відомо Тарновському, що борг йому буде заплачено. Надії Михайлівні [сестра Олександри Михайлівни] щось і Василю Білозерському. Ось і все. Сподіваюсь, що після моєї смерти Кожанчиков [петербурзький видавець] або ж хтось інший заплатить щось за мої твори. Це забезпечить хоч трохи Олександру Михайлівну.

Так! Життя не витанцювалося. Життя склалося надто безглуздо, надто холодно, надто непривітно!.. Куліш підбиває підсумки своєму життю.

Він пише:

— Не таїть справжньої причини моєї смерти: я не соромлюсь її, і один дурень буде з неї сміятись. Згага любови була в мене від самого юнацтва, але кепське виховання та злидні не дали мені змоги найти по собі жінку. Я вибрав Олександру Михайлівну навгад, я покохав її на віру. Її безглузда мати не давала мені з нею зблизитись і пізнати її, а їй дати себе пізнати. Звідсіля вічне моє прагнення, вічне почуття незадоволення життям. В Марії Олександрівні та сама омана, тільки з іншого боку. Вона спочатку захопилась мною як людиною вищою від інших, а коли зустріла людину, що здалася їй ще вище, вона охолонула до мене, але, охолонувши, тримала мене й далі, Бог зна чому й для чого, дуже близько коло себе. Вона ніколи не давала мені „разувериться“ в її любові… Але Ви все знаєте. Її легковажність і зрадливість загубили мене. Життя мені обридло. Я холодно вирішую припинити його. Нічого не бачу втішного в прийдешньому, окрім надмірних мук душевних.

— Остання моя думка й останнє піклування моє про Олександру Михайлівну, що глибоко мене любила, та не могла задовольнити своїм коханням. Ревнощі її були надто природні: я вічно прагнув якоїсь іншої любови. Коли це гріх, то мене за нього покарано надто жорстоко. Ви були за свідка моїх страждань, але ті страждання — ніщо в порівнянні з холодною мукою, що затьмарює мені все, все на світі.

Отже, смерть!

— Обручку Марії Олександрівни й хрестик унесу з собою.

— І, вмираючи, люблю цю жалю гідну жінку, що для неї готується найнещасливіше прийдешнє. Як гаряче бажав би я одвернути це від неї, принісши в офіру всього себе, всього!

Куліш не витримує тону.

— Але, може, я ще лишусь жити; може, я переможу свою тугу й полегшу свого часу страшну долю Марії Олександрівни.

1/14 травня Куліш одержує нарешті сподівану телеграму від Каменецького з Берліна.

— N’espérez rien.