Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

З Ковна Німаном на пароплаві Куліш приїхав до Кенігсберга, звідкіля й писав 28/IV—10/V—1859 до Каменецького:

— Проведу ніч в Марієнбурзі, тоді в Берлін годин 10 їзди, а звідтіля вирушу в Саксонську Швейцарію днів на три, на чотири, поки підоспіють у Берлін спутники, з якими, може, я не так відчуватиму безглузду хоробу свою — нудьгу.

Куліш збирався довго жити за кордоном.

— Я лишусь за кордоном не менше року, — писав він у тому ж таки листі до Каменецького.

— Бог знає, — повторював Куліш у листі до Милорадовичівни, — коли я повернусь до Росії, та й чи повернусь коли!

У Берліні він мав зустрітись із Марком Вовчком і тоді оселитись спільно з нею в Дрездені. Каменецькому Куліш доручав:

— У шафі на третій полиці праворуч лежать брошури матеріалів для України та Бубнівська сотня між ними. Одберіть од непотрібних брошурок і вручіть Марії Олександрівні. Коли вийде 1 том Пушкіна в травні, віддайте його Макарову для приставки мені або ж Марії Олександрівні.

Чекаючи Марка Вовчка, Куліш перебував у надзвичайно напруженому душевному стані.

— Я в усьому світі не находжу спокою, — казав Куліш про себе. — Буду блукати по Швейцарії — чи не знайду там такого водоспаду, в який було б приємно кинутись. Усе в моїй душі перетормошено.

У листі до Каменецького він розмовляє про смерть, готується до неї, складає духівницю, робить усе, що робить людина, готова розпрощатися зі світом. Він припускає, що драма закінчиться трагічно.

Він прибільшував і прибільшує. Людина в сорок років поводиться як хлопчик. У 1859 році він повторює фрази Ґетевого Вертера. Стиль Кулішевих розмов про самозгубство — це стиль «Страждань молодого Вертера».

— Природа людини має свої межі: радість, страждання й біль вона здібна витримати до певної міри, і гине, коли цю міру перейдено. Тут питання не в тому, чи слабка ця людина, чи дуже міцна, а в тому, чи може вона витримати міру свого страждання, морального або тілесного.

Пристрасть одбирала будь-яку здібність спокійно міркувати й призводила до загибелі. Кулішеві здавалось, що він у своїх хвилюваннях дійшов міри людського страждання. В його хворій уяві знервованої людини почали з’являтись різні гадки й припущення: то, мовляв, може, Марія Олександрівна захворіла, то, може, вона «расстроилась» чи, може, в неї якісь інші плани й наміри виникли, — мало що могло з нею статися?.. Дарма що жодних підстав для турботи поки що не було, але чи потрібні будь-які підстави, щоб вивести з рівноваги неврівноважену людину?

Усе, що робилося з Кулішем, було безглузде: були безглузді його одчай, його духівниця, його думка про смерть.

«Ця роль, яку напустив на себе Куліш, — нотує С. Єфремов з приводу тодішнього становища Кулішевого, — не дає нам перейнятись жалощами до його, справді жалісного тоді, становища. Навіть розмова про смерть, приготування до неї, навіть і це лишає читача холодним: не віриться, що драма закінчиться трагічно, і, навпаки, зростає певність, що все обійдеться благополучно й духівниця та передсмертні накази будуть зайві: Куліш сам, видимо, почував, що йому не вірять, і в листі до Каменецького зривається у нього навіть докір: