Чвара королів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #2
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чвара королів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: жовтень 2012—серпень 2013 рр.
Перша редакція: 3 вересня 2013 р.
— Ніхто, ласкава панно. Присягаюся лицарською честю.
— Лицарською?! — Джофрі наказав зробити з лицаря дурника-блазня, нижчого навіть за Місячка.
— Я молилася богам, аби надіслали мені в порятунок лицаря, — вела вона далі. — Молилася й молилася. Чому ж вони надіслали мені старого п’яного дурня?
— Отака мені нагорода, та й по заслузі… знаю, що скажу дурницю, але… всі ті роки, що я був лицарем, я насправді клеїв з себе дурня… але тепер раптом маю надію знову віднайти в собі лицаря, ласкава панно. А все завдяки вам… вашій милості, вашій мужності. Ви врятували мене, і не тільки від Джофрі, але й від себе самого.
Голос його стишився.
— Співці кажуть, що колись був один дурень, який став найвеличнішим лицарем з-поміж усіх…
— Флоріан, — прошепотіла Санса. Усім тілом їй пробігли дрижаки.
— Ласкава панно, я хочу стати вашим Флоріаном, — сумирно мовив Донтос, падаючи перед нею на коліно.
Санса повільно опустила ножа. В голові царювала якась запаморочлива легкість, наче вона летіла по небі. «Яке безумство — покладатися на слово цього п’яниці. Та якщо я йому відмовлю, то чи матиму колись ще одну спробу?»
— Але ж як… як ви це зробите? Як вивезете мене звідси?
Пан Донтос підняв до неї обличчя.
— Найтяжче буде забрати вас із замку. Щойно ви опинитеся ззовні, завжди знайдеться корабель, який зможе відвезти вас додому. Я тільки муситиму добути грошей і домовитися, ото й усе.
— А чи не можна втекти зараз? — спитала вона, не сміючи сподіватися.
— Просто цієї ночі? На жаль, ні, люба панно. Найперше я мушу знайти певний шлях для вас із замку і дочекатися слушної години. Це не буде ані швидко, ані легко. Мене-бо добре вартують.
Він занепокоєно облизнув губи.
— Чи не приберете ви вашого ножа?
Санса сховала ножа під кобеняка.
— Підведіться, пане.
— Дякую, ласкава панно.
Пан Донтос незграбно зіп’явся на ноги і струсив з колін землю та листя.
— Ваш вельможний панотець був такий чесний та шляхетний чоловік, якого навряд чи колись знала держава, та я став осторонь і дозволив його вбити. Я нічого не сказав, нічого не зробив… але ж коли Джофрі забажав убити мене, ви підняли голос на мій захист. Ніколи з мене не було звитяжця, люба панно, бо ж я не Риам Рожвин і не Барістан Зухвалий. Не перемагав я на турнірах, не здобув слави на війні… але ж колись я таки був лицарем, і ви допомогли мені згадати, що це означає. Моє життя — вбогий дарунок, але він увесь ваш.
Пан Донтос поклав руку на покручений стовбур серце-дерева. Вона бачила, як його трусить.
— Беру в свідки богів вашого батька і присягаюся, що відішлю вас додому.
«Він присягнувся. Урочистою клятвою перед лицем богів.»
— Тоді… я віддаю себе до ваших рук, пане лицарю. Але ж як я знатиму, коли настане час? Ви пришлете мені ще цидулку?
Пан Донтос занепокоєно озирнувся.
— Це надто небезпечно. Ви маєте приходити сюди, до божегаю. Так часто, як зможете. Тут найбезпечніше. Тільки тут і безпечно, більше ніде. Ані у ваших покоях, ані у моєму помешканні, ані на сходах, ані у дворі. Навіть якщо здається, що ми самі. У Червоному Дитинці камені мають вуха, і вільно говорити ми можемо тільки тут.
— Тільки тут, — повторила Санса. — Я запам’ятаю.
— І якщо там, де на нас дивитимуться люди, я видамся вам жорстоким, насмішкуватим чи байдужим, ви вже мені пробачте, дитино. Я маю грати свою роль, і ви теж. Один хибний крок — і наші голови прикрасять мури так само, як голова вашого батька.
Вона кивнула.
— Я розумію.
— Ви мусите бути хороброю і сильною… а ще терплячою, понад усе інше — терплячою.
— Буду, — пообіцяла вона, — але ж… благаю вас… аби тільки швидше. Я так боюся…
— Так само, як і я, — слабенько всміхнувся пан Донтос. — А тепер ідіть, поки вашу відсутність не помітили.
— Хіба ви не підете зі мною?
— Ліпше, щоб нас не бачили разом.
Санса кивнула, зробила крок… тоді рвучко, непевно кинулася назад і поклала йому цілунок на щоку, заплющивши очі.
— Мій Флоріане, — прошепотіла вона. — Боги почули мої молитви.
Санса побігла стежкою вздовж річки, повз малу кухню, крізь свиняче подвір’я, ховаючи звуки похапливих кроків за вереском паців у сажах. «Додому», думала вона, «додому, він повезе мене додому, він убереже мене від біди, мій Флоріан». Пісні про Флоріана та Жонкіль були в неї найулюбленіші. «Флоріан теж був з себе негарний, хоч і не такий старий.»
Вона ринула звивистими сходами, не розбираючи дороги, коли з прихованих дверей вигулькнув чоловік. Санса врізалася просто у нього і втратила рівновагу, але не впала, бо їй у руку вчепилися залізні пальці, а грубий низький голос захрипів: