У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

— Ой лишенько! Ти ж ідеш на зустріч із приятелями, мені б треба надіти іншу накидку. У цій я виглядаю жалюгідною.

Мене вразили бабусині розпашілі щоки, мабуть, знаючи, що запізнюється, вона дуже поспішала. Фіакр зупинився там, де авеню Ґабріель виходить на Єлисейські Поля, і, висівши з фіакра, бабуся мовчки повернулася й рушила до старого, заклечаного зеленню павільйончика, де я колись чекав на Франсуазу. Той самий сторож сидів поруч із «маркізою», я угледів його, коли, слідом за бабусею, що прикривала долонею рота, бо її чи не млоїло, долав приступці вертепника, зведеного в саду. На вході, як у ярмаркових будах, де блазень, готовий до виходу на підмостки, убілений, сам стягає плату за місця, «маркіза» на контролі виставляла напоказ свою здоровенну і бридку, грубо вишмарува-ну мармизу і оздоблений червоними квіточками чепчик із чорного мережива на рудій перуці. Очевидно, мене вона не впізнала. Сторож в однострої під колір зелені, нагляд за якою занедбав, розмовляв із нею, сидячи поряд.

— Отож-бо, — казав він, — ви й досі тут. Іти не збираєтеся?

— А навіщо, пане, мені йти? Попробуйте підшукати мені місце краще, тихіше, затишніше. А ще я тут завжди на людях, мені тут веселіше; я називаю це моїм «маленьким Парижем»; клієнти мені розказують, що й до чого. Взяти б, пане, хоча б того, що вийшов п’ять хвилин тому, він обіймає дуже високий пост. Так ось, пане, — гукнула вона з таким запалом, наче якби страж порядку зчепився з нею, вона не вагаючись удалася б до фізичної сили, — протягом восьми років, подумайте, кожен Божий день, рівно о третій він уже тут, завше ґречний, ніколи голосу не піднесе, ніде нічого не скаляє, просиджує понад півгодини і, поки не зробить свого, читає газети. За весь час не прийшов одного-однісінького дня. Спершу я не помітила, а ввечері сказала собі: «О, цей пан сьогодні не приходив! Невже вмер?» Серце у мене защеміло, бо я до добрих людей прив’язуюся. І як же я зраділа, побачивши його другого дня! Я спитала: «Вам, пане, вчора нічого не сталося?» А він мені відповів, що йому самому не сталося нічого, зате вмерла його дружина, і це так вплинуло на нього, що він не зміг прийти. Звичайно, міну він мав сумну, та й не дивно, пане, вони прожили у шлюбі двадцять п’ять років, а все ж він радів, що прийшов. Один-однісінький раз він зрадив свою звичку, а відчувалося, що цей випадок вибив його з колії. Я спробувала потішити його і сказала: «Треба опанувати себе. Приходьте сюди, як приходили раніше, це відриватиме вас трохи від важких переживань».