У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Коли я, відпровадивши доктора дю Бульбона, вернувся до покою, де мама сиділа сама, загніжджена у мені вже кілька тижнів згризота де й поділася; я відчував, що мати от-от вибухне радістю і побачить, як радію і я; мене охопило якесь оніміння, з яким ми чекаємо, що наш співрозмовник зараз зворушиться, оніміння, іноді трохи схоже на перестрах, якого ми дознаємо, коли знаємо, що оце зараз має ввійти в ще не прихилені двері хтось страшний. Я хотів щось сказати мамі, але голос мені зламався; заливаючися слізьми, я надовго припав до маминого рамена головою, плачучи, приймаючи й пестячи своє горе, смакуючи його, бо знав, що воно пішло з мого життя, — ось як ми любимо хгімору хгімородити, якої нам повік не здійснити.

Франсуаза нашої радости не поділяла, і це мене сердило. Зате була вона страшенно перейнята бешкетом між лакейчуком та швейцаром-виказчиком. Дукиня з доброти душевної втрутилася, навернула до солом’яної згоди і пробачила лакейчукові. Бо дукиня була добра жінка, і кращого місця, ніж у неї, знайти було годі, аби ж то вона не слухала «нашептів».

Про бабусину хворобу люди вже знали, і нас розпитувано, як вона почувається. Сен-Лу цисав до мене: «Я не хочу в той час, коли твоя люба бабуся хвора, дорікати тобі за те, до чого вона не причетна. Але я збрехав би, якби сказав тобі (хоча б через фігуру умовчання), що ніколи не забуду твоєї підступносте і ніколи не пробачу твоєї нещиросте й зради». Мої товариші, гадаючи, ніби бабусина недуга звичайна (дехто навіть не знав, що їй нездужається) пропонували мені побачитися з ними на Єлисейських Полях, потім піти в гості, а далі махнути за місто й пообідати там дружнім гуртом. Я вже не мав приводу зрікатися цих двох утіх. Коли бабусі сказано, що вона має тепер, за приписом доктора дю Бульбона, багато гуляти, вона зараз же згадала про Єлисейські Поля. Я зголосився туди її провести: вона сиділа б і читала, а я тим часом домовився б із моїми товаришами, де нам зібратися, і мав би ще час з’їздити з ними потягом до Віль-д’Авре. Означеної пори бабуся вийти відмовилася з перевтоми. Але мама, вимуштрувана дю Бульбоном, здобувшись на пересердя, перемогла її впертість. Мама мало не плакала на думку, що бабусю знову охопить нервове безвладдя, і тоді їй уже не впоратися з нею. Прегарна погода якнайкраще сприяла бабусиній прогулянці. Сонце, пливучи небесами, вшивало в поколену дебелину балкону муслінові ефемерні шматки і, вбираючи тесаний камінь у теплу шкірку, оточувало його примарним золотим кільцем. Франсуаза не встигла послати пневматичною поштою «рурку» доньці і покинула нас одразу по сніданку. Ще добре, що вона заскочила до Жюп’єна і передала йому зашити накидку, яку бабуся збиралася надіти. Саме тоді я теж завітав, повертаючися з вранішньої прогулянки, до жилетника. «Це ваш панич привів вас до мене чи ви його привели? — спитав Жюп’єн у Франсуази. — Коротко, яка щаслива доля закинула вас обох до мене?» Жюп’єн, дарма що ніякої школи не кінчав, дотримувався синтакси так само природно, як попри всі свої зусилля порушував її дук Ґермантський. Франсуаза пішла, накидку зашито, бабусі треба було тільки убратися. Бабуся одягалася сама страшенно довго, вперто відмовляючись від материної допомоги. Дивна наша байдужість, з якою ми ставимося до наших найближчих, поки вони живі; можна подумати б, що для нас вони на останньому місці, після всіх! Тепер, коли я знав, що бабуся здорова, я вважав її за себелюбку — отак марудитися і затримувати мене, хоча вона добре знає, що у мене зустріч із приятелями й обід у Віль-д’Авре. Мені так нетерпеливилося, що я зійшов сходами сам потому, як мені двічі сказано, що бабуся зараз буде готова. Нарешті, розпашіла і неуважна, ніби вона з поспіху забула половину своїх речей, вона наздогнала медіе, але без звичних перепросин за своє запізнення, а я вже стояв біля прочинених шкляних дверей, відчуваючи, як знадвору, нітрохи не нагріваючися, вливається плинне, шумотливе, нехолодне повітря, і в мене було таке вражіння, наче у нашому, погано опалюваному домі, хтось влаштував водоймище.