Господиня

— Так, це правда, — погодилась я.

— То виходить, ти не знаєш, як лікуються хвороби? — не вгавав Джефрі.— 3 чого роблять ліки?

Я похитала головою.

— Вибачте, я не знаю. І зовсім не цікавилася цим питанням, коли мала доступ до інформації. Просто сприймала як належне. На всіх планетах, де я жила, здоров’я — це даність.

Очі Джефрі спалахнули, а щоки зарум’янилися. А тоді він опустив очі та злісно зціпив зуби. Чим я його образила?

Гіт поплескав Джефрі по руці. В печері повисло напружене мовчання.

— Е-е-е… а щодо грифів… — Іян вичавив із себе кілька слів, намагаючись змінити тему. — Не знаю, може, я прослухав, але ти не пояснила, чому назвала їх «недобрими»…

Я цього справді не пояснювала, але ні на хвилину не сумнівалася, що Іяну це зовсім не цікаво, — він запитав перше, що спало йому на думку.

Неформальний урок закінчився швидше, ніж зазвичай. Запитань було негусто, та й переважно ставили їх Іян або Джеймі. Після запитань Джефрі всі поринули в роздуми.

— Ну що ж, завтра вставати до схід сонця, збирати кукурудзу… — перебив іще-одну ніякову паузу Джеб, натякаючи всім, що час розходитися. Люди звелися на ноги, потяглися, але досі перемовлялися тихими голосами, а це було зовсім не звично.

— Я щось не те сказала? — прошепотіла я до Іяна.

— Аж ніяк. Вони замислилися про смертність, — зітхнув він.

Мій людський мозок раптом осяяло — це був сплеск інтуїції.

— Де Волтер? — досі пошепки, але вимогливо запитала я.

Іян знову зітхнув.

— Він у південному крилі. Він… нездужає.

— Чому ніхто не сказав мені?

— Останнім часом… тобі було нелегко, тому…

Я нетерпляче похитала головою.

— Що з ним?

Підійшов Джеймі й узяв мене за руку.

— У Волтера постійно ламаються кістки — такі вони крихкі,— прошепотів Джеймі.— Док упевнений, що це рак — остання стадія.

— Волт, певно, довгий час приховував, як йому болить, — додав Іян похмуро.

Я здригнулася.

— І ви нічого не можете зробити? Зовсім нічого?

Іян похитав головою, не зводячи з мене ясних очей.

— Ми — нічого. Навіть якби ми не застряли в цій дірі, все одно не змогли б йому нічим допомогти. Цю хворобу люди так і не навчилися лікувати.

Я прикусила язика, мало не вибовкавши свою пропозицію. Звісно, тут Волтеру нічим не допоможеш. Будь-хто з цих виживанців помиратиме довгою болісною смертю, але не пожертвує свідомістю заради зцілення тіла. Я їх розумію… тепер розумію.

— Він питав про тебе, — провадив Іян. — Іноді він кличе тебе на ім’я; важко сказати, що це означає: Док заливає його віскі, щоб притлумити біль.

— Док розклеївся і сам почав багато пити, — додав Джеймі.— Як усе невчасно!