Господиня

— Про паразитку! — нетерпляче засичав Брандт, випірнаючи з арки.

Брандт був не такий кремезний, як Кайл чи Іян; мабуть, усього на кілька дюймів вищий за мене, проте грубий і міцний як носоріг. Його очі прочісували печеру; на частку секунди тривожний погляд зупинився на мені, тоді на Волтерові, а тоді знову повернувся до мене.

Саме в ту мить, коли він рушив до мене, Док порівнявся з Брандтом і вчепився йому в плече.

— Що ти робиш? — голос Дока був схожий на гарчання — такого я ще не чула.

Перш ніж Брандт устиг щось відповісти, знову залунав дивний звук — спочатку тихо, тоді гучніше, і знов почав стихати. Від несподіванки ми закам’яніли. Коли гуркіт був найгучніший, удари звучали майже безперервно.

— Це… вертоліт? — прошепотів Док.

— Так, — шепнув Брандт у відповідь. — Це шукачка — та сама, що ніяк не хотіла облишити цю істоту, — він кивнув на мене.

Раптом у мене стислося горло і перехопило подих. У голові запаморочилося.

«Ні. Не зараз. Будь ласка».

«Що це вона собі думає? — прогарчала Мелані.— Чому просто не може від нас відчепитися?»

«Вона нікого не скривдить — ми не дозволимо!»

«Але як нам її зупинити?»

«Не знаю. Це все моя провина!»

«Моя також, Вандо: Це наша провина».

— Ти впевнений? — запитав Док.

— Кайл роздивився вертоліт у бінокль. Той самий, що й минулого разу.

— Вертоліт шукає нас! — налякався Док. Він розвернувся і метнув погляд на вихід із печери. — Де Шерон?

Брандт похитав головою.

— Ні, вертоліт прочісує місцевість. Почав від Піку Пікачо і намотує кола. Не схоже на те, що вже на щось натрапив. Зробив кілька кругів над місцем, де ми позбулися машини.

— Де Шерон?

— Вона з дітьми й Люсиною. З ними все гаразд. Хлопці пакують речі на той раз, якщо доведеться вночі втікати, але Джеб каже, що це малоймовірно.

Док полегшено зітхнув і підійшов до столу. Зіперся на нього так важко, ніби щойно пробіг марафонську дистанцію.

— Що ж, до цього нам не звикати, — пробурмотів він.

— Точно. Просто доведеться залягти на дно на кілька днів, — запевнив його Брандт. Його очі знову заметалися по печері, зупиняючись час від часу на мені.— У вас є під рукою мотузка? — запитав він, а тоді потягнув із порожнього ліжка простирадло і почав обмацувати.

— Мотузка? — не розуміючи, перепитав Док.

— Для паразитки. Кайл велів мені її зв’язати.

Мої м’язи мимовільно напружилися; рука стиснула Волтерові пальці занадто сильно — він тоненько застогнав. Не зводячи очей із Брандтового суворого обличчя, я спробувала розслабитися. Брандт чекав на реакцію Дока.

— Ти прийшов сюди, щоб Ванду зв’язати? — мовив Док жорстко. — А чому ти гадаєш, що це потрібно?

— Та ну, Доку. Не будьте наївним. Тут у вас повно тріщин у стелі, та й дзеркальних металевих поверхонь також чимало… — Брандт тицьнув у шафу попід стіною. — Варто вам на секунду розслабитися, як вона одразу ж почне сигналізувати шукачці.