Господиня

Мій рот наполовину розтулився; я швидко прикусила губу.

Джаред повільно нахилився й узяв у долоні моє обличчя. Я заплющила очі.

— Так і не скажеш?

Я швидко хитнула головою. Не певна, хто це зробив: я підтверджувала, що не скажу, чи Мелані підказувала, що не може.

Долоні Джареда сильніше стиснули моє обличчя. Я розплющила очі, його обличчя було всього за кілька дюймів від мого. Серце моє затріпотіло, впало в п’яти — я намагалася вдихнути, проте легені не слухалися.

Я впізнала знайомий погляд; знала наперед, що Джаред робитиме, яким буде доторк його вуст. І все-таки він заскочив мене зненацька — його вуста притиснулися до моїх, і це було наче вперше.

Гадаю, він збирався просто торкнутися моїх губ, легко й ніжно, але все змінилося, тільки-но моя шкіра діткнулася його. Раптом губи його стали жорсткі й наполегливі, руки полонили моє обличчя, а вуста рухалися квапливо й незнайомо. Зовсім не так, як у спогадах. Я безсило відкинула голову.

А тіло збунтувалося. Я більше не могла керувати ним — радше воно керувало мною. Але не через Мелані — тіло було дужчим за нас обох. Ми шумно дихали: я — дико й прискорено, а Джаред — люто, схоже на гарчання.

Руки відмовлялися слухатись. Ліва долоня потягнулася до Джаредового обличчя, до волосся, готова занурити в нього пальці…

Права рука діяла ще швидше. І керувала нею не я.

Кулак Мелані з глухим тріском врізався в щелепу Джареда, і його обличчя відлетіло. Твердий і злісний доторк плоті до плоті.

Сили удару вистачило тільки на те, щоб відштовхнути Джареда, але щойно наші губи розімкнули ся, він сахнувся від мене, і жах у його очах був точним віддзеркаленням жаху в моїх.

Я подивилася на свій міцно стиснутий кулак — із відразою, немов на якого скорпіона, що виріс на руці. Я бридливо видихнула. Обхопила лівою рукою зап’ястя правої, щоб Мелані більше не змогла скористатися моїм тілом для насилля.

Я поглянула на Джареда. Він не спускав очей із мого кулака, жах на його обличчі змінився подивом. У ту мить він був такий беззахисний! Я легко читала думки на його відкритому обличчі.

Такого він не очікував. А він таки чогось сподівався — це було очевидно. То був тест, і він збирався поставити мені за нього оцінку. Тест, у результатах якого був цілковито впевнений. Але на нього чекав сюрприз.

То я склала іспит чи завалила?

Біль у грудях зовсім не здивував мене. Я вже знала, що «розбите серце» — не просто гіпербола.

У ситуаціях, де треба швидко вирішити, варто битися чи тікати, я ніколи не поставала перед вибором — завжди втікала. Оскільки Джаред загородив мені дорогу в темний коридор, довелося пірнути в завалену коробками нору.

Коробки хруснули, зім’ялися й затріщали під моєю вагою, відлітаючи до стіни. Я зробила неможливе — пропхалась попри важкі ящики й зім’яла менші. Пальці Джареда дряпнули мене за ногу — він намагався зловити мене за кісточку. Я зіштовхнула величезну коробку, і та впала між нами. Джаред застогнав, і горло мені стиснув відчай. Я не хотіла кривдити Джареда, не хотіла вдарити — просто тікала.