Господиня

Прихопивши з собою тьмяний ліхтар, Док позіхнув і рушив до письмового столу, змайстрованого з дерев’яних ящиків та алюмінієвих дверей. У темряві я більше не могла бачити Волтерового обличчя й почала нервувати. Наче він уже помер. Заспокоювало тільки те, що його пальці продовжували стискати мої.

Док почав шелестіти паперами і ледь чутно наспівував собі під носа. Під ці лагідні звуки я заснула.

Вранці Волтер упізнав мене.

Я ще спала, коли по мене прийшов Іян — кукурудза достигла й час збирати урожай. Я пообіцяла Доку, що принесу йому сніданок, перш ніж ставати до роботи. Обережно вивільнила занімілі пальці з міцної хватки Волтера.

Його очі розплющились.

— Вандо, — прошепотів він.

— Волтере?

Не знаю, скільки часу я ще буду для нього Вандою і чи пам’ятає він минулу ніч. Його пальці стиснули повітря, тому я простягнула йому ліву долоню: права зовсім оніміла.

— Ти прийшла провідати мене. Як приємно! Я знаю… коли всі повернулися… тобі, мабуть, нелегко… Твоє обличчя…

Слова важко давалися йому, а погляд ніяк не міг зосередитися в одній точці. Як це схоже на Волтера: в перших же словах відчувалася турбота за мене.

— Все гаразд, Волтере. Як ти почуваєтеся?

— Ах… — простогнав він тихо. — Не дуже… Доку?

— Я тут, — пробурмотів Док із-за моєї спини.

— Є ще випити? — видихнув Волтер.

— Звісно.

Док уже приготувався. Він підніс горлечко пляшки до блідих губ Волтера і обережно влив темно-коричневу рідину хворому в рот. Волтер морщився при кожному ковтку, який обпалював горло.

Трохи рідини стекло повз рот на подушку. Від запаху в мене засвербіло в носі.

— Краще? — спитав Док за мить.

Волтер невиразно пробурмотів щось на згоду і заплющив очі.

— Ще? — запитав Док. Волтер скривився і застогнав.

Док беззвучно вилаявся.

— Де ж Джаред? — пробурмотів він.

Почувши знайоме ім’я, я закам’яніла. Мелані заметушилася, але одразу ж затихла.

Обличчя Волтера обм’якло, голова безсило відкинулася.

— Волтере? — прошепотіла я.

— Біль занадто сильний — Волтер постійно непритомніє. Лиши його, — сказав Док.

До горла підступив клубок.

— А я — я можу щось зробити?

Вердикт Дока був невтішний:

— Те саме, що і я. Тобто нічого. Від мене жодної користі.

— Не хвилюйтеся ви так, — прошепотів Іян. — Це не ваша провина. Світ перемінився. Ви й так робите усе можливе.

Мої плечі похилилися. Так, людський світ перемінився.

— Ходімо, — прошепотів Іян, торкнувшись пальцем моєї руки.

Я кивнула й почала знову вивільняти руку.

Волтер розплющив невидющі очі.

— Гледис? Ти тут? — у голосі його звучала мольба.

— Е-е-е… Я тут, — мовила я невпевнено, дозволивши його пальцям стиснути мою долоню.

Іян знизав плечима.