Ностромо. Приморське сказання
- Автор: Конрад Джозеф
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-617-664-183-4
- Переводчик: Олена О’Лір
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Ностромо. Приморське сказання». Краткое содержание книги:
Міркування лікаря були не до душі будівникові залізниць.
— З цим не посперечаєшся, — зауважив той філософським тоном. — Кожен має свої таланти. Ви, певно, чули, як Ґамачо звертався з промовою до своїх прихильників на вулиці. Він горлав, мов божевільний, аж підвивав, потрясав над головою стиснутим кулаком і мало не вивалювався з вікна. У кожній паузі чернь унизу кричала: «Геть олігархів! Viva la Libertad!». Фуентес у кімнаті мав страшенно нещасний вигляд. Знаєте, він — брат Хорхе Фуентеса, який кілька років тому місяців шість був міністром внутрішніх справ. Звичайно, совісті він не має, але чоловік знатний і високоосвічений, деякий час був начальником митниці в Кайті. Ця недоумкувата скотина Ґамачо причепився до нього з усіма своїми прибічниками з-поміж найгіршої босоти. Годі уявити веселіше видовище, ніж до смерті переляканий Фуентес перед отим зарізякою.
Головний інженер підвівся, підійшов до дверей і глянув на гавань.
— Усе тихо, — сказав він. — Цікаво, чи Сотільйо справді думає сюди заявитися?
Капітан Мітчелл, походжаючи по верфі, ставив собі одне й те сáме запитання. Його не полишав сумнів, чи правильно вони зрозуміли попередження телеграфіста з Есмеральди — повідомлення неповне й уривчасте. Хай там як, а щирої душі капітан вирішив не лягати спати принаймні до світанку. Забрав собі в голову, що зробив Чарлзові Ґулду величезну послугу. І, думаючи про врятоване срібло, потирав собі руки від утіхи. На свій простакуватий лад він пишався тим, що став учасником такої хитромудрої операції. Це ж він надав їй практичних обрисів, підкинувши ідею перехопити в морі пароплав, що йтиме на північ. Та й для його компанії це було вигідно, бо вона втратила б цінний вантаж, якби срібло залишилось на бéрезі й було конфісковане. Розчарувати монтеристів також була велика приємність. Авторитарний за вдачею, ще й з довголітнім досвідом командування, капітан Мітчелл не був демократом. Він навіть зайшов так далеко, що висловлював зневагу до парламентаризму як такого.
— Його світлість дон Вінсенте Ріб’єра, — не раз казав він, — якого ми з моїм підручним Ностромо мали честь і приємність врятувати від лихої смерті, надто вже покладався на свій конгрес. Це була помилка — явна помилка, сер.
Цей простодушний старий моряк, який завідував пароплавною службою ОПСК, гадав, що за останні три дні всі приголомшливі сюрпризи, які могло приготувати політичне життя Костаґуани, вичерпалися. Згодом він не раз зізнавався, що подальші події перевершили його уяву. Почати з того, що Сулако (через захоплення телеграфних кабелів та дезорганізацію пароплавної служби) на цілих два тижні лишилось відрізаним від решти світу, мов обложене місто.
— Ніхто не повірив би, що таке може бути, але так і було, сер. Цілих два тижні.
Його розповідь про надзвичайні події, які трапилися за той час, та сильні емоції, які він пережив, набували комічної значущості завдяки його особливій пишномовній манері оповідати. Він завжди починав з того, що запевняв свого слухача, ніби перебував «від початку до кінця в самому вирі подій». Тоді брався описувати відправку срібла та своє природне занепокоєння, аби «його підручний», відповідальний за баркас, не допустив якоїсь помилки. Мало того, що могло пропасти так багато коштовного металу, то ще й життя сеньйора Мартіна Деку, приємного, багатого і добре обізнаного з поточною ситуацією молодого джентльмена, наразилося б на небезпеку, якби він потрапив до рук своїх політичних ворогів. Також Капітан Мітчелл визнавав, що в ту самотню безсонну ніч на верфі його проймала і якась тривога за майбутнє всієї країни.