Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

— А потім я спробував зробити інакше: замкнув удома двері й поприсовував до них усе, що міг знайти,— ящики, меблі, матраци й сидів так, аж поки в школі зчинили тривогу й покликали поліцію, щоб вона забрала прогульника. Поліцаї оточили дім і закричали: «Ану, виходь, лобуряко!» Та я не виходив, і вони виламали двері, повідсовували меблі, схопили мене й відвели до школи, де мене й далі били, й далі штовхали в риштаки, й далі прозивали ягням божим, хоч бог же сказав: «Паси ягнят моїх», та вони не пасли його ягнят, якщо то взагалі були його ягнята. Все дарма, пане докторе, дарма віє вітер, дарма йде сніг, дарма цвітуть дерева й опадає листя — вони їдять картоплю з підливою або підчеревину з капустою.

Часом навіть моя мати була вдома, п'яна і брудна, від неї тхнуло смертю і гнилизною, вона кричала «нащонащонащо», вимовляла ці слова частіше, ніж інші люди вимовляють «господи, помилуй нас» у всіх своїх молитвах і голосіннях. Годинами кричала «нащонащонащо», я дурів від того її крику й тікав з дому, мокре ягня боже, бігав голодний на дощі, глина налипала мені до черевиків, до тіла, я ховався серед буряків на полі, волів лежати під дощем у глеюватій борозні, аніж слухати це страхітливе «нащо». Потім хтось із жалю приводив мене додому, назад у школу, в той закуток, що звався Денклінген, і вони знов били мене, дражнили ягням божим, і мати без кінця проказувала своє «нащо». Я знов тікав, і мене знову з жалю приводили додому, аж поки нарешті відіслали в притулок. Там мене ніхто не знав, ні діти, ні дорослі, та не минуло й двох днів, як мене й там прозвали ягням божим, і я знов почав боятися, хоч мене в притулку не били, тільки сміялися з мене, бо я не знав багатьох слів. Не знав слова «сніданок», знав лише слово «їсти», я їв, як було що або як міг щось знайти, а коли побачив на дошці напис: «Сніданок — 30 гр. масла, 200 гр. хліба, 50 гр. повидла, кава з молоком», то спитав когось із хлопців: «Що таке сніданок?» Вони оточили мене, підійшли також дорослі, всі сміялися й питали: «Невже ти не знаєш, що таке сніданок? Хіба ти ніколи не снідав?» —«Ні»,— відповів я. «І ніколи не натрапляв на це слово в Біблії?» — спитав хтось із дорослих. Тоді інший дорослий у свою чергу спитав того першого: «А ви певні, що слово „сніданок“ взагалі є в Біблії?» —«Може, й немає,— сказав перший,— але де-небудь, у якійсь хрестоматії чи вдома він повинен же був прочитати або почути це слово, адже йому скоро мине тринадцятий, це ж гірше, як у дикунів, тепер ми можемо собі уявити, як занепала мова». А ще я не знав, що недавно була війна, і вони спитали мене, невже я ніколи не бував на кладовищі, де на багатьох надгробках написано: «Поліг». Я відповів, що бував на кладовищі і бачив такі написи. Вони спитали, що ж, по-моєму, означає слово «поліг». Я собі думав, і так їм і пояснив, що ті, хто там похований, полягали й померли. Тоді вони засміялися ще дужче, ніж того разу, коли я їх питав про слово «сніданок». Нам там викладали історію, від найдавніших часів, але мені скоро минув чотирнадцятий, пане докторе, й до притулку приїхав директор готелю. Всіх чотирнадцятирічних хлопців вишикували в коридорі перед кабінетом директора, потім з'явилися директор готелю й наш директор, пройшли повз нас, заглядаючи кожному у вічі, і в один голос сказали: «Ми шукаємо хлопців, що могли б обслуговувати гостей у готелі». Але вибрали самого мене. Мені загадали відразу ж скласти свої речі в картонну коробку, і я приїхав із директором готелю сюди. А в машині він сказав мені: «Мабуть, ти ще не знаєш, чого варте твоє обличчя. Ти найсправжнісіньке ягня боже». І я злякався, пане докторе, я й досі боюся, все чекаю, що вони мене битимуть.