Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

І вона написала на берегах креслення своїм чітким письмом: «1924—IX».

Стосики за роки війни, від чотирнадцятого до вісімнадцятого, були маленькі, по три-чотири креслення: дача для генерала, мисливський будиночок для обер-бургомістра, каплиця Святого Себастіана для спілки стрільців. Замовлення, взяті для того, щоб отримати відпустку, оплачувані дорогими днями: щоб побачитися з дітьми, він безкоштовно будував генералам палаци.

— Ні, Леоноро, це було тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого, францісканський монастир. Сучасний стиль? Звичайно, я будував і в сучасному стилі.

Велике вікно в майстерні завжди здавалося йому рамою, в яку вставляли щоразу нову картину: мінявся колір неба, дерева на внутрішніх подвір'ях ставали то сірі, то чорні, то зелені, квітки у квітниках на дахах цвіли і відцвітали. Діти, що бавилися на свинцевих дахах, виростали, самі ставали батьками й матерями, а їхні батьки й матері — дідами й бабами, і ось уже інші діти бавилися на дахах, тільки лінія тих дахів не мінялася, не мінявся міст, не мінялися гори, що ясного дня проступали на обрії,— та потім друга війна змінила лінію дахів, поробила в ній щербини, крізь які видно було Рейн, сріблястий у сонячну погоду й сірий у похмуру, і розвідний міст у Старій гавані. Але ті щербини давно вже знов заповнили, діти, як колись, бавляться на дахах, а навпроти, по даху будинку Кільбів, ходить його онука з підручником у руках, так само, як п'ятдесят років тому ходила його дружина,— чи, може, то й справді Йоганна, його дружина, читає там ясного надвечір'я «Підступність і кохання»?

Задзвонив телефон. Приємно, що трубку зняла Леонора, що її голос відповість незнайомому, який дзвонить до нього.

— Кав'ярня «Кронер»? Я спитаю пана таємного радника.

— Скільки осіб може прийти на вечерю? На святкування мого дня народження? — Їх можна перерахувати на пальцях однієї руки.— Двоє онуків, син, я — і ви. Ви ж прийдете, Леоноро, зробите мені таку приємність?

Отже, п'ятеро. Справді можна перерахувати на пальцях однієї руки.

— Ні, шампанського не треба. Все, як ми домовилися. Дякую, Леоноро.

Мабуть, вона вважає мене за божевільного, але якщо я божевільний, то завжди був ним. Я все передбачив наперед, добре знав, чого хочу, і знав, що доможуся свого, лише одного не знав і досі не знаю: навіщо все це я робив? Задля грошей, задля слави чи тільки тому, що мені це подобалося? Чого я хотів того ранку, в п'ятницю шостого вересня тисяча дев'ятсот сьомого року, п'ятдесят один рік тому, коли вийшов он там з вокзалу? Я заздалегідь продумав кожну свою дію, кожен рух, склав докладний розпорядок дня від тієї миті, як увійду в це місто, опрацював план складного танцю, в якому буду солістом і балетмейстером в одній особі, а статистів і декорації мені дадуть задурно.

Лишилося десять хвилин до тієї миті, коли я зроблю своє перше па: перейду вокзальний майдан, помину готель «Принц Генріх», перетну Модестгасе і заверну до кав'ярні «Кронер». Я приїхав у це місто саме того дня, як мені минув двадцять дев'ятий рік, вересневого ранку. Коні, запряжені в бричку, охороняли своїх господарів, що дрімали на передках, хлопці в бузкових лівреях готелю «Принц Генріх» несли за гістьми валізи на вокзал, на дверях банків підіймалися жалюзі й з урочистим гуркотом зникали в проймах. Голуби, продавці газет, улани. Ескадрон уланів проїхав повз готель «Принц Генріх», ротмістр помахав рукою якійсь жінці в рожевому капелюшку з серпанком, що стояла на балконі, і вона у відповідь послала йому рукою поцілунок. Копита цокотіли по брукові, прапорці маяли на вранішньому вітрі, з відчинених дверей собору Святого Северина долинали звуки органа.

Я був схвильований. Діставши з кишені піджака план міста, я розгорнув його й почав розглядати червоне півколо, яке обвів круг вокзалу. П'ять чорних хрестиків позначали собор і чотири церкви. Я підвів очі і знайшов у ранковому тумані чотири церковні вежі, а п'яту, собор Святого Северина, не треба було шукати, вона стояла просто переді мною, від її величезної тіні в мене мурашки йшли по спині. Я знов опустив очі на план: усе збігалося, жовтий кружечок позначав дім, де я винайняв собі на півроку помешкання й майстерню, заплативши за все наперед: Модестгасе, 7, між собором Святого Северина й Модестською брамою. Мабуть, мій дім був он там, за майданом праворуч, де вулицю саме переходив гурт священиків. Радіус півкола, яке я окреслив навкруг вокзалу, дорівнював одному кілометрові: в межах цієї червоної лінії жила дівчина, з якою я мав одружитися, я ще не знав її, не знав, як вона зветься, знав лише, що вона належатиме до однієї з тих патриціанських родин, про які мені розповідав батько. Він три роки прослужив тут в уланах і просяк ненавистю, ненавистю до коней та офіцерів, яку я шанував, проте не поділяв її. Я був радий, що батькові не довелося побачити мене офіцером: лейтенантом запасу саперних військ. Я засміявся. Я часто сміявся того ранку п'ятдесят один рік тому. Я знав, що візьму собі дружину з котрогось із цих будинків, що її прізвище буде Бродем або Кузеніус, Кільб або Ферфе, їй має бути дев'ятнадцять років, тепер, саме тепер, цієї хвилини вона прийшла з ранкової відправи й поклала свій молитовник у шафу, батько ще якраз устиг поцілувати її в чоло, перше ніж його розкотистий бас залунав у сінях, дедалі віддаляючись до контори; на сніданок вона з'їсть скибку хліба з медом і вип'є чашку кави. «Ні, ні, мамо, я не хочу яйця». Потім прочитає матері розклад балів. Можна їй буде піти на університетський бал? Можна.