Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

Гуго спускався сходами до ресторану, і назустріч йому різким світлом палахкотіло око часу, великий календар, на якому він уранці виставив дату — перевернув велике картонне число, під нього засунув табличку з назвою місяця, а ще нижче з назвою року: 6 вересня 1958. В нього запаморочилася голова. Все це відбулося задовго до його народження, воно відкидало його на десятиріччя, на півсторіччя назад: 1885, 1903 і 1935 роки, вони були сховані в глибині часу, а проте існували там, оживали в голосі Фемеля, що стояв, спершись на більярдний стіл, і дивився на майдан перед собором Святого Северина. Гуго міцно тримався за поруччя і глибоко дихав, наче людина, що виринула з води. Нарешті він розплющив очі і зразу ж відскочив за грубу колону.

Вона спускалася сходами вниз, боса, вбрана, як пастушка, в приношену шкіряну куртку без рукавів, що сягала їй до стегон. Від куртки тхнуло овечим гноєм. Зараз вона з'їсть свій сніданок: пшоняну кашу з чорним хлібом, кілька горіхів і овече молоко, яке для неї зберігають у холодильнику. Вона завжди возить із собою овече молоко в термосах і овечі буруб'яшки в коробочках, яким напахчує замість парфумів свою цупку плетену білизну з нефарбованої вовни. Після сніданку вона годинами сиділа у вестибюлі внизу і плела, невтомно плела, тільки часом підходила до бару по склянку води; сиділа на канапі, схрестивши голі ноги й виставивши напоказ брудні мозолі, курила коротку люльку й приймала своїх учнів та учениць, одягнених так само, як вона, і так само напахчених. Вони вмощувалися навколо неї на килимі, схрестивши ноги, плели й інколи відкривали коробочки, які їм давала вчителька, й нюхали овечі буруб'яшки, наче якісь вишукані парфуми. Час від часу вона питала їх із канали тоненьким, як у дівчинки, голоском:

— Як ми врятуємо світ?

І учні та учениці відповідали їй:

— Овечою вовною, овечою шкірою, овечим молоком і плетивом.

У вестибюлі западала тиша, тільки подзенькували дротики та якийсь учень підскакував до прилавка й приносив учительці склянку холодної води. А тоді знов тоненький, як у дівчинки, голосок запитував з канапи:

— У чому полягає щастя світу?

І всі в один голос відповідали:

— У вівці.

Вони відкривали коробочки й захоплено нюхали овечі буруб'яшки. У вестибюлі спалахували магнієві лампи, й олівці журналістів бігали по аркушах записників, стенографуючи почуте і побачене.

Гуго повільно відступав назад, поки вона обминала колону, ідучи в залу снідати. Він її боявся, бо надто часто бачив, якими лихими ставали її лагідні очі, коли вона залишалася наодинці з ним, спіймавши його на сходах і звелівши, щоб він приніс їй молоко в номер. Вона зустрічала його з сигаретою в роті, вихоплювала в нього з рук склянку, вихлюпувала, сміючись, молоко в умивальник, а натомість наливала коньяку. Тоді зі склянкою в руках підходила до нього, і він повільно задкував до дверей.

— Тобі ще ніхто не казав, дурню, що твоє обличчя — золото, щире золото? Чому ти не хочеш бути ягням божим моєї нової релігії? Я зроблю тебе великим і багатим, вони падатимуть перед тобою навколішки у ще розкішніших вестибюлях, ніж цей! Ти ще замало часу пробув тут і не знаєш, що їхню нудьгу можна розвіяти тільки новою релігією, і чим вона буде безглуздіша, тим краще... Ні, йди собі, ти надто дурний.

Він дивився їй услід, поки вона з незворушним виразом на обличчі заходила в двері, які офіціант притримував перед нею. Серце в нього ще калатало, коли він вийшов з-за колони й повільно подався до ресторану.

— Коньяк для доктора в більярдну, подвійний.

— Через твого доктора знялася буча.

— Чого?

— Не знаю. Здається, комусь він на гвалт знадобився, твій доктор. На, бери коньяк і гайда звідси, на тебе полює ціла купа жінок, старих і молодих, щонайменше сімнадцять. Швидше, бо он одна вже знов спускається сходами.

Вона мала такий вигляд, ніби за сніданком пила чисту жовч. Вона була в золотавій сукні, золотавих черевичках, у шапочці і з муфтою з лев'ячого хутра. Її поява у всіх викликала огиду, а декотрі забобонні гості, коли вона з'являлася, навіть затуляли обличчя. Через неї відмовлялися від місця покоївки, офіціанти не хотіли обслуговувати її, але Гуго, коли вона ловила його, змушений був годинами грати з нею в канасту[11]. Пальці її скидалися на курячі пазурі, єдине людське, що в ній було,— це сигарета, що стриміла з рота.

— Любов, хлопче? Я ніколи не знала, що це таке, нема такої людини, яка б не показувала мені, що я викликаю в неї тільки огиду. Мати проклинала мене сім разів на день, у вічі виповідала, що їй гидко дивитися на мене. Сама ж вона була молода й гарна, батько також був молодий і гарний, і брати й сестри були гарні. Вони отруїли б мене, якби мали відвагу, казали: «Така, як ти, не повинна була народитися». Ми жили високо на горі, в жовтій віллі, над сталеливарним заводом. Увечері з нього виходили тисячі робітників, їх, радісно усміхаючись, зустрічали дівчата й жінки, і потім вони разом, так само всміхаючись, ішли вниз брудною вулицею. Я чую, бачу, відчуваю, як усі люди, маю такий самий, як вони, нюх і таке саме відчуття смаку, пишу, читаю, рахую,— а ти перший, хто витримав зі мною більше, ніж півгодини, чуєш, перший!