Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
Щонайпізніше шостого січня на університетському балу я вже знатиму, з котрою дівчиною одружуся, танцюватиму там із нею. Я добре до неї ставитимусь, кохатиму її, і вона мені народить дітей, п'ятеро, шестеро, семеро, вони теж одружаться й подарують мені онуків, п'ятеро по сім, шестеро по сім, семеро по сім, і, прислухаючись до цокоту копит, що поволі віддалявся, я вже бачив себе серед цілого гурту онуків, бачив себе вісімдесятирічним патріархом, до голосу якого дослухається весь той рід, що його я думав заснувати, бачив дні народження, похорони, бачив срібні і звичайні весілля, хрестини, бачив, як на мої старечі руки кладуть немовлят-правнуків, я любитиму їх так само, як своїх молодих, гарних невісток, яких я запрошуватиму на сніданок і яким даруватиму квітки й цукерки, одеколон і картини. Я вже знав це, стоячи там, біля вокзалу, готовий почати свій танок.
Я дивився вслід носильникові, що віз на візочку до будинку номер сім на Модестгасе мої речі: лозовий кошик з білизною та кресленнями й маленьку шкіряну валізку, в якій були папери і гроші: чотириста золотих, чистий прибуток за дванадцять років праці у провінційних будівельників, у конторах посередніх архітекторів, коли я креслив, розраховував і будував робітничі селища, заводи, церкви, школи, осередки для різних спілок, вивчав кошториси, продирався крізь пісну мову офіційних угод: «...дерев'яні панелі в ризниці мають бути виконані з найкращого, не сучкуватого горіхового дерева, а на оббиття має бути вибрана найкраща тканина».
Я знаю, що сміявся, коли стояв там, біля вокзалу, проте й досі не знаю, з чого й чому сміявся, одне знаю напевне — той сміх був викликаний не тільки радістю, в ньому бринів ще й глум і, може, навіть злість, але я так ніколи й не визначив для себе, скільки чого в ньому було. Я згадував тверді лавки, на яких просиджував вечори, відвідуючи вечірні курси підвищення кваліфікації. Я опановував свій фах, вивчав математику й креслення, вчився робити обрахунки, а крім того,— ще й танцювати і плавати, згадував, як служив лейтенантом у восьмому батальйоні в Кобленці, як літніми вечорами сидів над Рейном, де в нього впадає Мозель, і вода обох річок здавалася мені однаково брудною, згадував двадцять три мебльовані кімнати, які змінив за своє життя, хазяйських дочок, яких звів я і які звели мене, згадував, як босий скрадався затхлими коридорами, щоб натішитися з ними взаємними пестощами, аж до найостанніших, що завжди виявлялися фальшивою монетою, згадував запах лавандової води й розсипані коси, згадував, як потім у страхітливих вітальнях, де в зеленкуватих вазах в'янула садовина, якої не можна було їсти, лунали суворі слова, такі як: «поганець», «честь», «невинність», і де вже не пахло лавандовою водою, я, здригаючись, читав своє майбутнє не на обличчі зведеної, а на обличчі її матері, на якому було написано, що на мене чекало. Я не був поганцем, жодній дівчині не обіцяв, що одружуся з нею, не хотів прожити цілий вік у вітальнях, де в зеленкуватих вазах в'янула садовина, якої не можна було їсти.
Повертаючись з вечірніх курсів, я й далі малював, робив обрахунки й малював від пів на десяту до дванадцятої: ангелів і дерева, хмари, церкви й каплиці, в стилі готичному й романському, в стилі барокко, рококо і бідермайєр, і, прошу, в сучасному стилі, малював жінок із довгими косами, їхні натхненні обличчя ширяли над вхідними дверима, довгі коси, немов завіси, спадали обабіч одвірків, а чітко проведений проділ на голові в жінок припадав саме на середину дверей. І, прошу, якраз у ті напружені вечірні години до мене приходили охоплені млістю хазяйські дочки, приносили ріденький чай або ріденький лимонад і заохочували мене до пестощів, що здавалися їм сміливими. Я все малював і малював, особливо деталі, бо знав, що вони — хоч би хто були ті «вони» — найшвидше ловляться на них: дужки до дверей, декоративні гратки, ягнята божі, пелікани, кітвиці й хрести, на які дарма пробували зіпнутися змії з висунутими жалами.
У пам'яті в мене закарбувалися також хитрощі, до яких надто часто вдавався мій останній шеф, Домгреве: він вирішальної миті впускав додолу пацьорки. Коли побожні селяни гордо показували йому ділянку, де вони ухвалили побудувати нову церкву, чи коли члени церковної ради в задній кімнатці містечкової пивнички з простодушною соромливістю ознаймували йому, що хочуть спорудити новий храм божий, він разом з дрібними грішми, годинником або ножем для сигар витягав з кишені пацьорки, впускав їх додолу і збентежено нахилявся по них. Ті смішні хитрощі ніколи не здавалися мені смішними.
— Ні, Леоноро, літера «А» на папках, кресленнях і кошторисах означає не «акти», а «Святий Антоній». Абатство Святого Антонія.
Тихо ступаючи по майстерні, вона давала всьому лад своїми гарними тендітними руками. Він завжди любив лад, але ніколи не міг дотримувати його, надто багато всього мав: замовлень і грошей.
Якщо я божевільний, то був божевільний уже й тоді, як, стоячи на привокзальному майдані, перевіряв, чи в мене в кишені є дрібні гроші, чи я не забув маленького блокнота для малювання й зеленої коробочки з олівцями, чи добре пов'язана в мене оксамитова хустка на шиї, потім провів руками по крисах чорного артистичного капелюха й по полах піджака, єдиного свого доброго піджака, успадкованого від дядька Марзіля, що був учителем і помер молодим на сухоти,— вже навіть устигла зарости мохом плита на його могилі в Мізі, де він двадцятирічним вимахував диригентською паличкою на помості перед органом, втовкмачував сільським дітям у школі потрійне правило, а вечорами, гуляючи в сутінку над болотом, мріяв про дівочі вуста, про хліб, вино і славу, яку сподівався здобути своїми чудовими віршами. Два роки він снував цю мрію, ходячи болотистими стежками, поки не почалася кровотеча й не понесла його до темного берега. Після нього лишився зошит з віршами, чорний костюм, що дістався мені, його хрещеникові, два золотих і кривава пляма на зеленавій завісі в класі, яку ніяк не могла вибавити дружина його наступника. Дитячі уста заспівали на могилі бідолашного вчителя: «Вежі, куди ластівки полетіли?»
Я ще раз озирнувся на будівлю вокзалу, ще раз глянув на плакат, що висів біля виходу на перон, так, щоб його добре бачили новобранці: «Усім військовозобов'язаним рекомендую добру стандартну білизну, яку я виготовляю вже багато років за системою професора Густава Єгера, добру трикотажну білизну, запатентовану в усіх цивілізованих країнах світу. Добру, зручну білизну за системою доктора Ламана».
Час було починати танок.
Я перетнув трамвайну колію, поминув готель «Принц Генріх», пройшов по Модестгасе й зупинився перед кав'ярнею «Кронер». На мить я завагався. У скляних дверях, запнутих зсередини зеленим шовком, я побачив своє віддзеркалення: тендітний, майже дрібної будови юнак, що скидався чи то на молодого рабина, чи то на людину богеми, чорнявий, у чорному костюмі юнак, що чимось невловимим нагадував селюка. Я ще раз засміявся й відчинив двері. Офіціанти в зелених фартухах, чорних жилетах і білих сорочках із білими краватками саме ставили на столики вази з білими гвоздиками й підсовували на місце оправлені в зелену шкіру меню. Двоє дівчат, одна рожевощока й білява, а друга бліда й чорнява, викладали в кухонному буфеті кекси, цілі стоси бісквітів, поновлювали візерунки з крему, вишаровували до блиску срібні лопатки для тортів. У кав'ярні ще не було жодного відвідувача, всюди панувала чистота, як у лікарні перед обходом головного лікаря, офіціанти виконували свій балет, у якому я легким кроком протанцював своє сольне па. Статисти й лаштунки були до моїх послуг. Статисти були чудово вимуштровані, мені подобалося, як ці три офіціанти переходили від столика до столика й добре розрахованими порухами ставили сільничку, вазу з квітками, ледь поправляли меню, яке, видно, мало лежати під певним кутом до сільнички, ставили білі як сніг порцелянові попільнички з золотими берегами. Гарний танок, він мені подобався, приємно вражав мене, оце-то місто, куди тим провінційним закутням, у яких я досі жив.