Щоденник моєї секретарки
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-1515-30-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Щоденник моєї секретарки». Краткое содержание книги:
— Та трапилося, — Володар Колес закусив губу, стримуючи посмішку.
— А чому ж ти мені не сказав?
Посмішка зникла і обличчя шофера пересмикнулося.
— Так я думав… Я думав, ви знаєте…
— Тобі яка різниця, знаю чи ні? — якщо водії і секретарі починають тримати таємниці від шефа, це до добра не доведе. — Що там сталося насправді?
Володар Колес озирнувся на мене через плече, неначе перевіряв, чи немає когось стороннього в машині.
— Ну вона цей… Вона…
— Хто, вона?
— Ну, Лариска ж. Вона зайшла на канал до Ірини Павлівни приймальні…
Я здивовано підвів брови:
— На канал? Чого її туди понесло?
Шофер знизав плечима.
Справді дивно. Лариса не мала на телебаченні жодних справ, а останнім часом і жодних подруг. Треба віддати Паші належне: канал вже рік працював, як годинник, виконуючи вказівки з Банкової. І досягти цього вдалося, тільки витиснувши з посад усіх до одної подруг його власної дружини.
— Ну, далі давай.
— От… А секретарка там — мого кума малая.
— Це ти від неї про все довідався?
— Від неї, — губи Володаря Колес розпливлись у задоволеній посмішці, яку він тут–таки похапцем сховав. — Вона каже, що не звернула уваги. Ну, зайшов хтось, і зайшов.
Хороша секретарка… А втім, це упізнаваний почерк моєї дружини — оточувати себе холуями, абсолютно не звертаючи уваги на професійні якості.
— А Ірина Павлівна у цей час саме розмовляла телефоном.
— У приймальні?
— Нє–е. В кабінеті. Просто двері були відкриті. Ну, ви ж знаєте, як вона розмовляє по телефону.
Це правда. Коли моя Ірка говорить по телефону, в кімнаті не вміщується жоден інший звук.
— А ця хитра Лариска принишкла так біля дверей і слухає.
— Це тобі секретарка розповідала?
— Так. Мого кума малая.
Уявіть собі, секретарка в приймальні спокійно реагує на те, що підслуховують її начальницю!
— І що вона?
— Ну а тут ваша дружина починає говорити… — Володя прокашлявся. — Ну вобшем, що Паша — імпотент і тільки тому досі не вигнав цю сучку, Лариску.
— Зачекай. А вона не вигадує?
— Малая? — кинув погляд у дзеркало Володар Колес. — Так їй нема смисла. Що тут вигадувати, коли Лариса влетіла в кабінет, схопила Ірину Павлівну за волосся і витягла у приймальню.
— Прямо за волосся витягла?
Володя з ентузіазмом кивнув.
Усе це виглядало апокаліптично.
— Ну, а секретарка що?
— Вона, каже, побігла кликати на допомогу.
Прекрасна ідея. Якщо вже б’ються дружини начальників, варто зібрати якнайбільше публіки.
— Понабігли люди. Там же самі жінки на поверсі. Всі стоять і не наважуються розбороняти.
— Їм просто було цікаво подивитися, — не витримав я.
Володар Колес коротко хихотнув.
— Нє–е. Вона казала, що Ірина Павлівна добре билася. Вона спочатку розгубилася трошки, Лариска її кинула на землю і за волосся била об підлогу. А потім ваша дружина вкусила її за руку, вирвалась і роздерла тій сукню і ліфчик.
— Сподіваюся, це ніхто не знімав?
Шофер знову усміхнувся.
— Так камери ж на тиждень розписані.
Уявляю собі цю сцену. Дві голі сорокарічні кобили на очах підлеглих тягають одна одну за патли.
— Ну, а далі?
— Далі Лариса вирвала у вашої дружини сережку, і пішла кров. А Ірина Павлівна роздерла нігтями їй обличчя і груди…
— Силікон не вивалився?
— Що?
— Силікон, питаю, з грудей не потік?
Водій озирнувся через плече і знову хихотнув:
— Силікон? Ну ви й жартуєте.
Жартую… А що мені іще залишається?
— Далі давай.
— Ну, а далі прийшла знизу охорона і розтягнула їх в різні кутки.
— Це все?
— Ну так. Вони ще плювалися одна в одну, а Лариса заїхала охоронцеві по морді, коли він її за голі груди схопив.
Клас. Цікаво, що має робити охоронець, коли охороняємий об’єкт б’є його по морді?
— Тобто, виходить — нічия?
Володар Колес на секунду замислився.
— Виходить, що наші перемогли.
— Як ти рахував?
— Ну… — шофер замислився. — Я так думаю: поранене вухо і головою об підлогу проти сукні, ліфчика й подряпаного фасаду. Фасад для жінки — найбільша шкода.
— Логічно.
А як іще я міг зберегти обличчя перед Володею, якщо не за рахунок цинізму?
— Але давай подивимося з іншого боку. Ларису на компенсацію симпатичний охоронець за груди помацав. Хіба не зараховується?
— Ги–и, — сказав мій водій. — Зараховується. Тоді все–таки виходить нічия.
— Так і домовимося.
Якби ж то тільки були не моя і Пашина дружини…
Навіть так: якби це навіть були наші дружини, але в інший час і за інших обставин…
Хоча насправді згадка про Пашину імпотенцію виводила конфлікт на зовсім інший рівень. Паша — все–таки господар каналу, а Ірка — лише працівниця, хоч і телезірка. І не годиться працівниці просторікувати про імпотенцію боса.